Дімітріос ТРІАНДАФІЛЛУ, Центру міжнародних і європейських досліджень (Туреччина). Чорноморський регіон залишається нестабільним уже кілька років. Причина в тому, що відбуваються ряд паралельних процесів: інтеграція, регіональна кооперація (або їх недостатність) і політичне блокування. Як наслідок, наразі немає чіткого розуміння напряму, в якому рухається регіон. Досі немає також його визначення в геополітичних термінах: чи це прикордонний регіон, чи «міст або буферна зона»... (На русском и английском языках читайте в разделе Черноморские мысли на BlackSeaNews)

Амасра, Туреччина. Фото з сайту panoramio.com, автор: Murat Orhan

Місце і роль України в Чорноморському регіоні: Позиції фахівців

Заочний круглий стіл Центру Разумкова

Підбір фото –  BlackSeaNews

Дімітріос ТРІАНДАФІЛЛУ,
директор Центру міжнародних і європейських досліджень (Туреччина)

– Як Ви оцінюєте поточну геополітичну ситуацію в Чорноморському регіоні та перспективи її подальшого розвитку (5-15 років)?

– Чорноморський регіон залишається нестабільним уже кілька років. Причина в тому, що відбуваються ряд паралельних процесів: інтеграція, регіональна кооперація (або їх недостатність) і політичне блокування. Як наслідок, наразі немає чіткого розуміння напряму, в якому рухається регіон. Досі немає також його визначення в геополітичних термінах: чи це прикордонний регіон, чи «міст або буферна зона», «бастіон», розташований у центрі Макіндерівського «геополітичного хартленду» ^[1]. Як наслідок, зазначені процеси залишають різним гравцям самим вирішувати, які процеси актуальні, а які – ні.

Якщо говорити конкретніше, то Чорноморський регіон після завершення холодної війни перебуває під впливом різних тенденцій. Якщо період одразу після холодної війни був позначений, зокрема, регіоналізмом (структуризація світу за регіонами як тенденція і як політична платформа) і створенням «конкретного регіонального проекту»^[2], то з часом цінність регіоналізму в Чорноморському регіоні зазнала серйозних випробувань. Чому? З одного боку, створена в червні 1992 р. форма регіоналізму (Організація Чорноморського економічного співробітництва, ОЧЕС) не змогла повністю розкрити свій потенціал; з іншого – взаємини між ключовими гравцями розвивалися таким чином, що це ускладнило співпрацю.

У цьому контексті вважається, що Російська Федерація і Туреччина (обидві, з огляду на розміри територій, економік і потенціалів належать до провідних ініціаторів чорноморського регіоналізму), віддають перевагу збереженню в регіоні статус-кво, з акцентом на морській безпеці шляхом унеможливлення будь-якого перегляду Конвенції Монтре 1936 р. та зміцнення кооперації в рамках ініціативи BLACKSEAFOR.

Амасра, Туреччина. Фото з сайту panoramio.com, автор: turknaz67

Останнім часом російсько-турецька співпраця також мотивована питаннями енергетичної безпеки, з їх славнозвісними конкуруючими трубопроводами і здатністю обох країн (Росії – як виробника і транзитера енергоносіїв, Туреччини – як ключової транзитної держави) зберігати провідну роль в енергетичній грі як козир у відносинах із США та ЄС.

Цей кондомініум Росії і Туреччини здається міцнішим за будь-які союзницькі зобов’язання кожної з них. Неперегляд Конвенції Монтре ускладнює відносини Туреччини з деякими її союзниками по НАТО, що показала російсько-грузинська війна 2008 р. та умови перебування військових кораблів США в Чорному морі. Крім того, НАТО досі не має хоч якоїсь чорноморської політики, хоча три з шести причорноморських країн є його членами (Болгарія, Румунія, Туреччина).

З іншого боку, США досі перебувають у пошуках чіткої Чорноморської стратегії. Після формулювання концепції досить штучного регіону «Розширений Близький Схід і Північна Африка» (Broader Middle East and North Africa, BMENA) (що мала врахувати ситуацію після подій 11 вересня, які виявили транснаціональну природу міжнародного тероризму)^[3];

закликів до підготовки євроатлантичної стратегії для Чорноморського регіону (з огляду на набуття членства в НАТО Румунією та Болгарією) та протидії «тероризму та іншій нестабільності, що виходить з ширшого Близького Сходу»;

появи нових проблем енергетичної безпеки^[4] (зумовлених ідеологемою просування демократії, інспірованою Революцією троянд у Грузії і Помаранчевою революцією в Україні) – сьогодні Сполучені Штати, здається, більше переймаються наслідками зближення з Росією і вирішенням таких глобальних проблем, як ядерна програма Ірану та події на Близькому Сході, ніж Чорноморським регіоном як таким.

Амасра, Туреччина. Фото з сайту panoramio.com, автор: turknaz67

Звичайно, питання енергетичної безпеки так само важливе, як і транснаціональні ризики тероризму та організованої злочинності (наприклад, протидія ядерному тероризму в регіоні), але з провалом демократичних «революцій» в Грузії та Україні парадигма демократії дещо відступила. Дуже виразною в цьому сенсі була промова Г.Клінтон на Мюнхенській конференції з безпеки у 2011 р., де вона сказала, зокрема стосовно ситуації на Близькому Сході, що перехід до демократії – це стратегічна реальність, але «є ризики переходу до демократії. Він може бути хаотичним. Він може спричиняти тимчасову нестабільність. Гірше того – і ми вже це бачили – перехід може виродитись у ще один авторитарний режим. ... Отже, перехід до демократії буде дієвим, лише якщо він буде продуманим, всезагальним і прозорим»^[5].

Іншим впливовим гравцем у Чорноморському регіоні є Європейський Союз, який одні вважають регіональною потугою, інші – сторонньою організацією. Так чи інакше, ЄС постійно впливає на регіон – своєю привабливістю, використанням «м’якої сили» через зобов’язання та фізичною присутністю на берегах Чорного моря після вступу до нього Болгарії і Румунії в січні 2007 р. Вражений, як і Сполучені Штати, терактом 11 вересня та наступними вибухами в Лондоні та Мадриді, ЄС значно підвищив увагу до безпеки, стабільності й добробуту своїх сусідів.

Результатом стало схвалення, слідом за Європейською політикою сусідства (2004 р.), ініціативи Чорноморської синергії – у 2008 р., і Східного партнерства – у 2009 р. Цей поспіх не завжди допомагав ЄС виробити чіткий підхід до Чорноморського регіону, оскільки наступна політика здається радше наслідком зовнішньополітичних прерогатив окремих країн-учасниць, ніж складовою єдиного підходу до регіону. Розробка Стратегії ЄС для Дунайського регіону наприкінці 2010 р. ще більше ускладнює цю невизначеність.

Триваюча глобальна фінансово-економічна криза теж додала нестабільності Чорноморському регіону, де швидке зростання, що спостерігалося з 2000 р., зупинилось у ІІІ кварталі 2008 р. Внаслідок цього, розвиток регіону в коротко- та середньостроковій перспективі залежить від досягнення порозуміння між його ключовими гравцями. Тоді як Росія і Туреччина виступають за збереження статус-кво, ЄС і США мають краще усвідомити свої пріоритети та цілі, оскільки проблеми, що стоять перед регіоном, – численні та потребують уваги.

Амасра, Туреччина. Фото з сайту panoramio.com, автор: baby7

– Якими є місце та роль України і Кримського півострова в системі безпеки Чорноморського регіону?

Очевидно, що Україна не набула додаткової ваги в Чорноморському регіоні після набуття незалежності. Її присутність досі позначена непослідовністю, яка заважає їй взяти на себе роль серйозного гравця. Так, вона практично не бере участі в ОЧЕС, оскільки не змогла відігравати таку політичну роль, яка б відповідала її економічному впливу (Україна разом з Росією, Туреччиною, Грецією і Румунією є головними контрибуторами бюджету ОЧЕС).

Свою непослідовність вона показала також періодичною прихильністю до інших регіональних організацій, таких, як ГУАМ, чий секретаріат базується в Києві, і Співдружність демократичного вибору, – що відбивало політичні пріоритети антиросійської риторики та ідеї просування демократії попередньої американської адміністрації. Справа в тому, що Україна не повинна брати участь у різних регіональних ініціативах за рахунок своїх пріоритетів. Кожен форум має рівною мірою служити просуванню її інтересів.

Отже, потенціал збільшення ролі України в Чорноморському регіоні досить високий, оскільки їй є на що спертися. Роль в енергетичному секторі через використання безлічі трубопроводів, також слушно нагадує про її потенціал так само, як і – як це не парадоксально – порозуміння з Росією щодо присутності Чорноморського флоту РФ у Севастополі. Севастопольська оборудка, як би її не критикували, може дозволити Україні вийти з тіні Росії (і Туреччини), оскільки її нинішній Уряд має показати, що він так само патріотичний, як і попередній. У цьому контексті Кримський півострів є основоположним елементом будь-якої майбутньої ролі України в Чорноморському регіоні.

Європейський Союз міг би відіграти ключову роль, враховуючи неоднозначне ставлення до НАТО в Україні та у Криму зокрема. Більша присутність і задіяність ЄС у Криму через громадянське суспільство, ЗМІ та освітні ініціативи можуть лише підвищити роль України як прихильника ініціатив громадянського суспільства, яких украй потребує Чорноморський регіон. Іншими словами, підтримка Україною ініціатив «м’якої сили» на субнаціональному рівні могла б зробити її одним з лідерів кооперації держав регіону і гарантів чорноморської безпеки. Це також могло б спонукати ЄС і його країни-учасниці скоригувати їх пріоритети та започаткувати реалізацію єдиної чорноморської стратегії.

[1] Ciută F. Region? Why Region? Security, Hermeneutics, and the Making of the Black Sea Region. – Geopolitics 13, no.1, January 2008, pp.120-147.

[2] Hettne B. Beyond the ‘New’ Regionalism». – New Political Economy 10, no.4, December 2005, pp.543-571.

[3] Aydın Mustafa. Geographical blessing versus geopolitical curse: great power security agendas for the Black Sea Region and a Turkish alternative. – The Security Context in the Black Sea Region, ed. by Dimitrios Triantaphyllou, Oxon: Routledge, 2010, pp.49-64.

[4] Asmus R.D. Next Steps in Forging a Euroatlantic Strategy for the Wider Black Sea. – Next Steps in Forging a Euroatlantic Strategy for the Wider Black Sea, ed. by Ronald D. Asmus, Washington, D.C.: The German Marshall Fund of the United States, 2006, pp.15-33.

[5] Speech at the 47th Munich Security Conference. – www.securityconference.de/Clinton-Rodham-Hillary.626.0.html?&L=1

Центр Разумкова, журнал «Національна безпека й оборона» № 4-5 (122-123), 2011

Заочний круглий стіл проводився з 5 січня по 23 березня 2011 р. Відповіді учасників публікуються в алфавітному порядку, в перекладі Центру Разумкова на українську мову.