Крим, Україна, Чорноморський регіон: безпека і розвиток

Тези Центра Разумкова до фахової дискусії
01.06.2011

.

Від редакції "Я": Останнім часом в Україні почала підвищуватись увага до проблем Чорноморського регіону, що не може не подобатись "Я" та BlackSeaNews:)). Наприкінці травня в Одесі відбувся круглий стіл з цих питань, який був організований Фондом Open Ukraine Арсения Яценюка, а декількома тижнями раніше Центр Разумкова провів у Києві фахову дискусію із цих питань. "Я" спільно із BlackSeaNews розпочинає спеціальну серію публікацій щодо Чорноморської проблематики на українській та російській мовах (тобто в оригіналі та у власному перекладі)...

Центр Разумкова, Київ

«Крим, Україна в координатах Чорноморської безпеки».
Інформаційно-аналітичні матеріали до Фахової дискусії
на тему «Крим: безпека і розвиток» 6 квітня 2011 року

За підтримки програми «Матра» Посольства Королівства Нідерландів в Україні

Фото з круглого столу в Одесі 25 травня 2011 — Андрій Клименко, "Я"

Крим є особливим регіоном України, як у географічному, так і в історичному, етнічному, конфесійному аспектах. У Криму перетинаються історії двох світових імперій — Османської і Російської, співіснують дві світові релігії — християнство та іслам, проживають різні етноси, пов'язані спільним історичним досвідом — як позитивним, так і травматичним.

Крим зберігає пам'ять і про свій статус прикордонного форпосту в ядерному протистоянні двох світових полюсів сили — Заходу і СРСР, НАТО і Варшавського договору, які безпосередньо сусідили в Чорному морі.

Розпад СРСР, «соціалістичного табору» і двополярного світу загалом спричинили не лише масові міграції та репатріацію етносів, але й пошуки країнами Чорноморського регіону нової ідентичності, у процесі яких наростали націоналістичні тенденції, актуалізувались історичні травми, спалахували тліючі міжетнічні та/або міжконфесійні конфлікти, формувалися конкуруючі національні інтереси.

Усі ці явища, процеси та тенденції тією чи іншою мірою торкнулися Криму і представлені в його суспільному просторі сьогодні. З іншого боку, Крим став точкою перетину інтересів і впливів головних суб'єктів Чорноморського регіону, які вважають себе спадкоємцями зазначених вище імперій, державних утворень і центрів сили.

Таким чином, розгляд проблем Криму поза контекстом регіону, його безпеки та розвитку, є неможливим і не коректним. Безпека Криму і безпека Чорноморського регіону є взаємозалежними величинами.

Транспортні коридори в Чорноморському регіоні

.

1. Чорноморський регіон:
окремі характеристики

1.1. Як правило, до Чорноморського регіону відносять 10 країн: шість прибережних або країни Причорномор'я (Болгарія, Грузія, Росія, Румунія, Туреччина, Україна), а також Азербайджан, Вірменія, Греція і Молдова (1).

Серед цих країн фактично лише одна — Греція — належить до т.зв. «старих» європейських країн, що мають усталені ідентичності, системи врядування, визначені внутрішньо-і зовнішньополітичні курси.

Туреччина — країна, що після усунення зазначеного вище протистояння двох центрів сили в Чорному морі та розпаду СРСР вдалася до принципового перегляду своєї внутрішньої і, насамперед — зовнішньої політики в нових світових координатах.

Інші вісім країн — це фактично нові держави (незалежно від їх історично тривалого буття — самостійного чи у складі різних державних чи міждержавних утворень), що виникли на руїнах СРСР і «соціалістичної системи». Набувши незалежності, вони неминуче опинились у транзитному стані пошуків своєї ідентичності і свого місця в регіоні і світі.

На цей час Болгарія і Румунія приєдналися до ЄС і НАТО та впроваджують західні демократичні стандарти врядування та суспільного життя;

в Азербайджані та Росії утвердилися авторитарні політичні режими;

Грузія визначилась із зовнішньополітичним курсом і досягла значних успіхів у боротьбі з корупцією та налагодженні механізмів і процедур демократичного врядування;

Вірменія, Молдова та Україна залишаються країнами з високим рівнем політичної нестабільності та невизначеності стратегічних курсів розвитку.

Водночас, Росія фактично перебрала на себе правонаступництво політики СРСР у Чорноморському регіоні та активно просуває ідею його поділу на сфери впливу шляхом застосування тиску на інші країни Причорномор'я.

1.2. На цей час країни регіону не є однорідними не лише в політичному, але й в будь-якому іншому вимірі (економічному, гуманітарному, безпековому, релігійно-конфесійному),

вони мало зацікавлені в розвитку торговельних зв'язків у регіоні; належать до різних макрорегіональних утворень або мають з ними формалізовані зв'язки різного рівня (ОБСЄ, ЄС, СНД), а також до різних систем колективної безпеки (НАТО, ОДКБ) (2).

.

Що стосується власне регіональних утворень, то лише одна регіональна організація об'єднує всі 10 країн — ОЧЕС, однак до неї належать також дві балканські країни — Албанія і Сербія, які досить віддалено причетні до співробітництва в Чорноморському регіоні та його проблем.

Економічний розвиток: за Глобальним індексом конкурентоспроможності, країни регіону перебувають на різних стадіях економічного розвитку: від вищої, третьої стадії {Греція) до найнижчої, першої (Молдова), чотири країни — перебувають на другій стадії (Болгарія, Росія, Румунія, Туреччина), чотири — на перехідній між першою і другою (Азербайджан, Вірменія, Грузія, Україна).

Гуманітарний розвиток: За Індексом людського розвитку серед 169 країн світу рейтингові місця країн регіону: від 43 у Грузії до 149 — у Молдови (Україна — 130 місце). За Індексом розвитку людського потенціалу, Греція має «дуже високий» рівень розвитку людського потенціалу; Молдова — «середній»; інші вісім країн, включно з Україною — «високий» рівень); за індексом стану здоров'я та початкової освіти населення рейтингові місця країн регіону серед 139 країн світу розподілилися від 40 у Греції до 93 — у Вірменії (Україна — 66 місце, четверте місце в регіоні після Греції, Росії, Болгарії); за індексом вищої освіти — від 42 для Греції до 91 — для Вірменії (Україна — 46 місце, друге після Греції в регіоні).

Рівень забезпечення безпеки: За Індексом безпеки людини серед 232 країн рейтингові місця: від 66 у Румунії до 158 — у Туреччини (Україна — 102 місце, шосте місце в регіоні після Румунії, Вірменії, Болгарії, Грузії, Азербайджану); за Глобальним індексом миролюбності серед 149 країн світу — від 45 місця Румунії до 126 — Туреччини (Україна — 97 місце; п'яте місце в регіоні після Румунії, Болгарії, Греції, Молдови).

Домінуючі релігії: У восьми країнах — переважає або домінує християнство (в Болгарії, Греції, Грузії, Молдові, Росії, Румунії, Україні — в його православній версії, у Вірменії — своєрідна версія християнства, дещо відмінна як від православ'я, так і католицизму); у двох — іслам (в Азербайджані — шиїтського напряму (мезхабу); в Туреччині — сунітського.

Товарообмін: для більшості країн регіон не є головним ринком збуту продукції національної економіки. Так, лише Молдова і Грузія більшу частку свого експорту спрямовують до регіонального ринку (54,5% і 45,4%, відповідно); ще три країни — близько або понад третини загального експорту (Болгарія — 31,5%; Вірменія — 35,5%; Україна — 36,7%). Регіональні лідери — Росія і Туреччина, спрямовують до регіонального ринку лише 14,3% і 14,2% експорту, відповідно.

.

1.3. Водночас, більшість країн регіону мають однакові внутрішні проблеми

— корупцію, неналежне врядування, політичну нестабільність — що безпосередньо стосуються ведення економічної діяльності, проте опосередковано сильно впливають на формування та реалізацію як внутрішньої, так і зовнішньої політики, отже — на міждержавні взаємини в регіоні (3).

1.4. З іншого боку, всі країни регіону мають згаданий вище травматичний досвід спільної історії, який зумовлює, зокрема:

  • взаємні або односторонні територіальні претензії, висловлювані на офіційному чи неофіційному рівнях (Румунія / Україна; Росія / Україна; Азербайджан / Вірменія; Грузія / Росія; Румунія / Молдова);
  • наявність чотирьох «заморожених» конфліктів (Придністров'я, Абхазія, Південна Осетія, Нагірний Карабах), а також — неврегульованість проблеми Північного Кіпру;
  • зростання напруженості у «трикутнику культур»: християнство — іслам — західна секуляризована культура (християнство/іслам; християнство, іслам/західна культура). Слід особливо зауважити, що вододіл між цими культурами пролягає не в конфесійно-релігійній чи секуляризованій площинах, а в людино-центричній чи державо-центричній їх ідеологіях, які визначають відповідну політику, в т.ч. у сфері безпеки.

1.5. Як геополітична цілісність Чорноморський регіон на цей час не сформований. Він розглядається радше як суто географічний і геостратегічний транспортний і транспортно-енергетичний вузол,

що сполучає Захід (Європу) і Схід (Азію), забезпечує постачання вуглеводнів з Росії і Каспійського регіону до Європи. Саме в такій якості він є предметом інтересу як внутрішніх, так і зовнішніх суб'єктів.

По суті, регіон є сукупністю суверенітетів, певним конгломератом країн, що знаходяться на різних етапах політичного та соціально-економічного розвитку, — це ускладнює становлення Чорномор'я як цілісної регіональної спільноти.

.

Керівник проекту «Крим, Україна в координатах Чорноморської безпеки», директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський та професор Мустафа Айдін (Туреччина) на круглому столі в Одесі 25 травня 2011 року

2. Безпекова ситуація
в Чорноморському регіоні

2.1. Ситуація в регіоні значною мірою залежить як від складних і суперечливих загальносвітових процесів, так і подій в його найближчому оточенні.

Значною мірою на ситуацію в регіоні впливають взаємовідносини між провідними гравцями (США, Росія, Туреччина, ЄС, НАТО), серед інтересів яких регіон має різні пріоритети (від важливих до другорядних) і значення (від стратегічного до тактичного).

Своєю чергою, на ставлення провідних гравців до регіону, на активність їх політики в регіоні впливають багато чинників: як внутрішніх — баланс політичних сил, виборчі кампанії, вплив діаспор; так і зовнішніх — відносини у сферах економічної конкуренції, ядерного роззброєння, боротьби з тероризмом.

2.2. Для США Чорноморський регіон є зоною інтересів, без контролю над якою не може бути ефективною їх політика в Європі, Центральній Азії та на Близькому Сході.

Значне місце в цій політиці посідає використання політичних, економічних, військових важелів для впливу на ситуацію на світових ринках енергоресурсів і захисту інтересів власних компаній.

Сьогодні спостерігається певна поміркованість планів США в Чорноморському регіоні, що зумовлюється, зокрема:

  • критикою політики США з боку опозиції всередині країни, а також багатьма впливовими країнами, в т.ч. членами ЄС і НАТО;
  • «перезавантаженням» відносин з Росією та охолодженням — з Туреччиною;
  • «європеїзацією» НАТО і підвищенням політичної та економічної самостійності Європи;
  • непередбачуваністю політичної ситуації в пострадянських країнах, зокрема у Грузії, Молдові, Україні.

Випробуванням зовнішньої політики США стала російсько-грузинська війна в серпні 2008р., — коли ще раз було підтверджено, що одним з пріоритетів зовнішньої політики США є відносини з Росією.

Маршрути транспортування нафти в Чорноморському регіоні

.

2.3. Росія: наступальність (а подекуди — агресивність) російської політики в регіоні зумовлена його значимістю для реалізації зовнішніх (відновлення статусу не лише регіонального, але й глобального лідера) і внутрішніх інтересів (прискорена модернізація економіки, подолання негативних соціально-політичних, економічних, демографічних, екологічних явищ).

Головним важелем реалізації цих інтересів є монополізм на ринку постачання енергоресурсів і надприбутки від їх експорту. За цих умов ситуація, що сприяє зростанню цін на ринках енергоресурсів, є надзвичайно вигідною для Росії.

Важливими напрямами російської політики в регіоні є залучення пострадянських країн регіону до орбіти свого впливу, економічна експансія та використання їх ресурсів для потреб модернізації власної економіки, зміцнення військової присутності на їх територіях...

...(Вірменія, Україна, окуповані території Абхазії і Південної Осетії), інтенсивний розвиток транспортної інфраструктури Причорномор'я та забезпечення контролю над головними транзитними товаропотоками Північ-Південь і Схід-Захід.

2.4. Туреччина є одним із визнаних регіональних лідерів і швидко перетворюється на впливового світового гравця:

будучи членом Великої двадцятки, протягом останніх років вона суттєво підвищила свою роль на міжнародній арені, помітно розширила сфери політичного та економічного впливу в регіонах Близького Сходу, Південного Кавказу, Північної Африки та Центральної Азії. Туреччину дедалі менше влаштовує традиційна роль форпосту США та НАТО в Чорноморському регіоні.

Вона ефективно використовує транзитне геоекономічне та геополітичне розташування як ресурс для перетворення з посередника (в широкому сенсі) на самостійного впливового гравця.

Це відбувається на фоні охолодження відносин Туреччини із Заходом, яке значною мірою зумовлюється «втомою» від тривалого очікування вступу до ЄС, а також відмовою США підтримати її претензії на посилення її позицій на Близькому Сході.

Провідні позиції Туреччини в регіоні забезпечуються цілеспрямованістю та активністю державної політики, зокрема вмілим використанням такого важливого геостратегічного чинника, як контроль над Чорноморськими протоками.

Маршрути транспортування газу в Чорноморському регіоні

.

У сфері безпеки Туреччина є провідною державою в басейні Чорного моря та має досить ефективні політичні, економічні та військові важелі для забезпечення регіональної стабільності.

Їй належать ініціатива запровадження Платформи стабільності і співробітництва на Кавказі, Чорноморської групи військово-морського співробітництва BLACKSEAFOR та антитерористичної операції «Чорноморська гармонія» в акваторії Чорного моря.

Відносини з країнами регіону будуються за принципом «нуль проблем із сусідами» з використанням переважно «м'якої сили» (зокрема, допомоги тюркським та/або мусульманським спільнотам у країнах регіону, просування освітніх і культурних проектів, заходів «діалогу культур» тощо).

2.5. ЄС на цей час не має, але намагається виробити цілісну, розраховану на стратегічну перспективу політику в Чорноморському регіоні. Поштовхом для цього стало приєднання до Євросоюзу у 2007р. двох чорноморських країн — Болгарії і Румунії. ЄС не лише отримав вихід до Чорного моря, але й почав розглядати його, як внутрішнє Європейське море.

Головними інтересами ЄС є забезпечення стабільності енергопостачання, а також розширення безпечного оточення за рахунок розвитку партнерства з країнами регіону на засадах демократичних цінностей та ринкової економіки.

Однак, попри високу активність ЄС у Чорноморському регіоні, його політика оцінюється переважно негативно або як недостатньо ефективна — через надання переваги розвитку двосторонніх відносин з країнами (див. таблицю «Головні спільні ініціативи в Чорноморському регіоні»).

Як зазначено у висновках Чорноморської комісії:

«Вплив ЄС на регіональне співробітництво в Чорноморському басейні поки що приносив більше шкоди, ніж користі... Конкретні компоненти політики ЄС стосовно регіонального співробітництва ще не перетворилися на всеосяжний стратегічний проект... Є також парадоксальним, що в той час, як ЄС зацікавлений у стабільному, демократичному Чорноморському регіоні, процес формування політики і вплив ЄС послаблюються тим, що інтереси та політичні позиції держав-членів часто не збігаються, особливо, якщо вони стосуються Росії» (4).

Перспективні плани ЄС орієнтовані на розширення спектру співробітництва, що без визначення пріоритетів і за умов жорстких ресурсних обмежень навряд чи сприятиме синергії об'єднаних зусиль.

Іншим, більш реалістичним напрямом політики ЄС є активізація взаємодії регіональних суб'єктів на локальному рівні та розвиток транскордонного багатостороннього співробітництва (проекти Єврорегіонів, проект «Сприяння розвитку регіонального потенціалу» (Regional Capacity Building Initiative, RCBI) вартістю €1,1 млрд., що виконується в рамках Програми Прикордонного співробітництва Європейського інструменту сусідства та партнерства (ЄІСП ПКС) в басейні Чорного моря за участі всіх 10 країни регіону).

.

2.6. НАТО є важливим гравцем у Чорноморському регіоні, але його вплив та активність значною мірою обмежуються міркуваннями дотримання балансу сил з Росією.

За цих умов, а також з урахуванням необхідності відволікання значних ресурсів на завершення операції в Афганістані, НАТО вважає за доцільне проводити стосовно країн Чорноморського регіону політику поглибленого військового співробітництва в рамках Програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ), спільних навчань та активного використання двосторонніх механізмів: Ради НАТО-Росія, Комісії НАТО-Україна, Індивідуальних планів дій (з Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Молдовою, Україною).

Попри визнану ефективність наявних механізмів військового співробітництва країн регіону з НАТО у сфері реформування їх збройних сил та інших структур безпеки, вони не компенсують дефіцит безпеки в регіоні.

Більше того, наявність регіональної альтернативи Альянсу — ОДКБ (з домінуючими позиціями Росії) є додатковим чинником конкуренції в безпековій сфері між Росією і Заходом, а також подразником у відносинах політичних і суспільно-політичних груп усередині країн регіону, зокрема в Україні.

2.7. Румунія: плани та наміри Румунії стосовно її позиціонування як лідера в регіоні Чорного моря сформувалися історично. Політика румунської держави від моменту заснування будувалася на ідеї форпосту атлантичних цінностей в цій частині Європи, а також сили протистояння турецькому та російському планам домінування у Причорномор'ї.

Реалізація стратегічних цілей євроатлантичної та європейської інтеграції забезпечує Румунії досить міцні позиції в регіоні, а також сприяє реалізації інших цілей зовнішньої політики. Регіональна політика Румунії з наголосом на посилену увагу до Чорного моря вважається пріоритетом у програмах всіх урядів.

Румунія проводить активну політику реалізації пан'європейських і регіональних транспортних проектів — зокрема, Nabucco, INOGATE, тристороннього проекту Інтерконектора Азербайджан-Грузія-Румунія (AGRI), Пан'європейського нафтопроводу (РЕОР), — а також проектів модернізації і розбудови потужностей нафто- й газоперевалки та нафтопереробки в порту Констанца (5).

Важливим напрямом зовнішньої політики Румунії є робота з «румунами звідусіль» (6), що є опосередкованим свідченням претензій країни на історичне право на певні території за межами румунських кордонів (7).

Зокрема, цим зумовлена активна політика на молдовському напрямі, прагнення румунської сторони до використання проблематики придністровського врегулювання для демонстрації активності в регіональній політиці.

.

2.8. Україна, модернізуючи власну економіку, шукає шляхи для кооперації, формування рівноправних, взаємовигідних партнерських відносин з країнами регіону.

Наголос робиться на проектах енергопостачання, створення спільної трансрегіональної транспортної мережі, збільшення товарообігу, поєднання електроенергетичних мереж, розвитку інфраструктури регіонального економічного співробітництва.

Однак, через тривалу політичну нестабільність, зневагу до питань реструктуризації економіки, підвищення її енергоефективності, диверсифікації видів і джерел постачання енергоресурсів, модернізації наявної транспортної системи та, як наслідок, зниження інвестиційної привабливості та конкурентоспроможності Україна дедалі більше втрачає свою суб'єктність, інтерес з боку західних партнерів і можливості впливу на ситуацію.

Є підстави припускати, що нинішній, досить обмежений інтерес Заходу до України зумовлений вже не його зацікавленістю в партнерстві, а намірами не дати їй остаточно перетворитися на сателіта Росії або на failed state (державу, що не відбулася), джерело регіональної нестабільності.

2.9. АР Крим важко назвати суб'єктом регіональної політики, оскільки вона має дуже низький рівень інтеграції не лише на рівні регіону, але й на рівні держави.

Міжнародне співробітництво Автономії є фрагментарним і характеризується низьким рівнем розвитку.

Однією з найбільших переваг Криму вважається його геополітичне і геоекономічне розташування. Проте, наявність великого спектру соціально-політичних та економічних проблем не дає змоги реалізувати цю перевагу на користь АР Крим і України в цілому.

Низький рівень реалізації існуючого економічного потенціалу, орієнтація на замкнутість і самодостатність локального (місцевого) виробництва гальмують розвиток внутрішнього ринку АРК і обмежують експортну орієнтованість регіональної економіки.

Ситуація в АР Крим привертає увагу міжнародних організацій та зацікавлених країн. У 2010 р. Єврокомісія прийняла рішення зробити Спільну ініціативу ЄС у Криму пілотним проектом Східного партнерства. Це відбулося через три місяці після підписання Харківських угод, що свідчить про пильність, з якою ЄС слідкує за ситуацією у Криму.

Для того, щоб стати суб'єктом регіонального співробітництва та не перетворитися на джерело напруженості й асиметричних загроз АР Крим потребує суттєвих змін у політиці центральної і республіканської влади, розробки реалістичної стратегії розвитку та консолідації в її рамках зусиль всіх зацікавлених сторін, координації їх дій і зосередження ресурсів на пріоритетних напрямах, а також системної, цілеспрямованої зовнішньої допомоги.

.

3. Головні проблеми регіону

3.1. Чорноморський регіон має значні ресурси, потенціал розвитку, однак він є водночас зоною нестабільності та ризиків, що заважають їх використанню.

Як зазначалося вище, тут є чотири «заморожені» конфлікти — три на Південному Кавказі та один у Придністров'ї, залишається нестабільною ситуація на російському Північному Кавказі, зберігається напруженість навколо Криму, є ризик загострення українсько-румунських відносин у Придунав'ї.

За Глобальним індексом миролюбності Чорноморський регіон поступається навіть таким проблемним регіонам, як Близький Схід — Північна Африка, а також Західна Африка.

Значною мірою це зумовлюється тією обставиною, що регіон опинився в центрі реінтеграційного процесу — намагань об'єднати в дещо цілісне дуже різнорідні уламки колишньої «соціалістичної системи». Цей процес формується під впливом потужних, різновекторних зовнішніх сил, що спричиняє фрагментацію регіону на зони «привілейованих інтересів».

3.2. За цих умов головними взаємопов'язаними проблемними питаннями у взаємовідносинах провідних регіональних гравців є:

(а) боротьба за лідерство, право впливати на ситуацію і процеси в регіоні, спрямовувати їх розвиток у потрібному напрямі;

(б) боротьба решти суб'єктів за «посередництво» в реалізації політики провідних суб' єктів;

(в) дуже складна, багатоаспектна та надзвичайно гостра конкуренція регіональних суб'єктів, кожен з яких має власні інтереси, усвідомлює як їх розбіжність з інтересами інших суб'єктів, так і потребу дотримання певного балансу сил, і, водночас, намагається набути економічних і політичних переваг, руйнуючи процеси зміцнення довіри та безпеки.

3.3. Боротьба за лідерство відбувається між провідними гравцями — Росією, Туреччиною, США, ЄС і НАТО, серед яких можна виокремити як конкурентні групи:

Росія vs Туреччина vs США, ЄС, НАТО — з приводу сфер інтересів, напрямів і способів розв'язання «заморожених» конфліктів, які є засобом підтримання власної присутності, а також впливу на ситуацію в регіоні (субрегіоні); «розморожування» конфліктів під егідою одного з провідних гравців автоматично підвищує його вагу і вплив у регіоні;

Росія vs США — з приводу нарощування присутності в регіоні, розміщення військових баз, зокрема елементів ПРО у країнах Південно-Східної Європи;

Росія vs ЄС — з приводу маршрутів та умов енергопостачання, впровадження прозорих ринкових процедур на всьому ланцюжку «постачальник-транзитер-споживач»;

Росія vs НАТО — з приводу розширення Альянсу на схід, невизнання ним сфер виняткового впливу Росії, несумісності підходів до врегулювання конфліктів;

так і групи інтересів або принаймні ситуативні тимчасові коаліції:

за участі всіх гравців — розбудова транспортних коридорів Схід-Захід, удосконалення економічних зв' язків і збільшення товарообігу, вжиття заходів зміцнення безпеки;

Росія + США + НАТО + ЄС — розвиток і забезпечення безпеки енергопостачання, транспортних торговельних маршрутів на суші, морі та в повітрі; протидія глобальним і регіональним асиметричним загрозам;

ЄС + НАТО + США — поширення в Чорноморському регіоні демократії, запровадження механізмів ринкової економіки, підтримка орієнтацій на західні цінності;

Росія + Туреччина — запобігання зміцненню присутності в регіоні позарегіональних гравців, зокрема перебуванню в басейні Чорного моря їх військово-морських сил; підтримка Ірану як конкурента США в регіоні, запобігання його маргіналізації та перетворенню на джерело загроз.

3.4. Боротьба за «посередництво» зосереджується навколо доступу до фінансових ресурсів донорів, що спонсорують процеси регіонального розвитку.

Маючи значні потенціали людських, природних ресурсів, транзиту продукції, країни регіону мають обмежені можливості з їх використання та розвитку. Лідером у цій боротьбі виступає Румунія, яка намагається замкнути на себе фінансові потоки в рамках програм і проектів ЄС з питань допомоги регіональному розвитку. Це вже дало результати у прискореному розвитку її транспортного, рекреаційного потенціалу, нафтовидобувної галузі.

3.5. Загрозливою тенденцією в регіоні є мілітаризація країн, яка, з одного боку, є наслідком конкуренції інтересів, відбитком залишених холодною війною силових підходів до розв'язання міждержавних проблем, а з іншого — чинником загострення напруженості, що дедалі тугіше стискає пружину конфліктів.

Сьогодні головними джерелами мілітаризації є:

(а) загострення ситуації навколо Нагірного Карабаху і зростання вірогідності застосування сили (Азербайджан — Вірменія);

(б) нерозв'язані проблеми поділу Каспійського моря та нарощування потенціалів військово-морських сил Росії та Азербайджану;

(в) розширення НАТО на Схід, плани розміщення американських елементів системи ПРО в Болгарії і Румунії і погрози Росії розгорнути у відповідь націлені на Європу оперативно-тактичні ракетні комплекси;

(г) загострення ситуації на Північному Кавказі, поява там парамілітарних утворень і нарощування Росією бойового потенціалу Південного військового округу;

(д) реалізація планів Росії з переозброєння та підвищення бойового потенціалу Чорноморського Флоту, що за певних умов може стати імпульсом для нарощування військових потенціалів Причорноморських держав.

3.6. Ефективним, але не достатнім засобом зміцнення довіри та безпеки, запобігання мілітаризації є розвиток регіонального військового співробітництва у формах програм партнерства, створення спільних сил забезпечення безпеки, участі у спільних операціях і навчаннях.

Однак, участь у військовому співробітництві не гарантує усунення протиріч у міждержавних відносинах, спроб їх розв'язання силовими засобами та вимагає внесення цих інструментів у формати наявних інтеграційних об'єднань (зокрема, ОЧЕС).

3.7. За умов припинення дії Договору про звичайні збройні сили в Європі, ситуація з посиленням військових потенціалів у регіоні може вийти з під контролю,

що вимагає від регіональних суб' єктів прояву доброї волі в напрямі укладення домовленостей про прискорення врегулювання «заморожених» конфліктів, відмову в принципі від застосування сили в міждержавних відносинах і наступну демілітаризацію регіону.

 

.

 

4. Головні проблеми, що перешкоджають розвитку співробітництва в регіоні

4.1. Несприятливі умови для зближення регіональних суб'єктів: травматична історична спадщина, високий рівень недовіри, незавершена геополітична самоідентифікація, відсутність у багатьох країнах усталеного належного врядування та, як наслідок, різні економічні уклади та рівні розвитку, що зумовлюють розбіжність інтересів.

4.2. Відсутність лідера або інтегрального суб'єкта, здатного сформувати і просунути цілісну, ефективну стратегію та очолити повномасштабний поступальний розвиток регіону.

4.3. Різноспрямованість зовнішніх впливів, розбіжність, нескоординованість програм зовнішньої допомоги, спільних проектів у рамках інтеграційних об'єднань, слабка узгодженість їх з національними планами соціально-економічного розвитку.

4.4. Нерозвиненість інститутів регіонального економічного співробітництва, недостатній рівень гармонізації національних законодавств, інфраструктурна несумісність партнерів на локальному рівні.

4.5. Недостатня залученість громадськості країн регіону до вирішення проблем та визначення перспективних напрямів розвитку Причорномор'я.

5. Висновки

5.1. Чорноморський регіон є фрагментарним конгломератом географічно близьких країн з дуже відмінними показниками економічного, політичного та соціального розвитку. Зокрема, пострадянські країни регіону досі не завершили етап самоідентифікації — ні в соціально-економічному, ні в геополітичному аспектах.

5.2. Регіон останнім часом перетворився на арену боротьби потужних груп інтересів зовнішніх і внутрішніх гравців. При цьому, регіональними гравцями не вироблені спільні погляди на регіональну безпеку.

Водночас, зміцнюються позиції прихильників силових методів розв'язання конфліктів. Суперечливі цілі і програми провідних гравців заважають формуванню прийнятної моделі регіонального розвитку, спричиняють розпорошення зусиль, знецінюють кінцеві результати.

5.3. Чорноморський регіон характеризується низькою сприйнятливістю до позитивних і підвищеною уразливістю до негативних впливів

(через відсутність цілеспрямованої і скоординованої зовнішньої підтримки, внутрішнє різноманіття і слабкість, розбіжність інтересів і розпорошення зусиль регіональних суб'єктів).

За цих умов, будь-який потужний зовнішній подразник, що знайде відгук у регіональному середовищі, здатен перетворити регіон на джерело напруженості.

5.4. Країни регіону мають більше спільних проблем, ніж спільних інтересів, що загалом сприяє не повномасштабному партнерству, а загостренню конкуренції з приводу доступу до ресурсів, є серйозним стримувальним чинником і перешкодою для реалізації інтеграційних проектів.

5.5. Найбільшою мірою конкуренція проявляється в таких взаємопов'язаних сферах, як регіональне лідерство, енергетичні проекти, а для внутрішніх гравців — ще й доступ до фінансових ресурсів донорів.

За таких умов, може скластися ситуація, коли єдиним компромісним варіантом забезпечення регіональної стабільності буде поділ регіону на сфери «привілейованих інтересів» провідних гравців.

5.6. Унаслідок усіх зазначених вище обставин, такі небезпечні явища і проблеми, як

«заморожені» конфлікти, мілітаризація, зростання націоналізму, екстремізму та сепаратизму, вимушені переміщення та бідність населення, нехтування демократичними засадами врядування, наркоторгівля, контрабанда, організована злочинність, погіршення екології та безпеки на морі,

не лише не зустрічають адекватної протидії, але й отримують живильне середовище.

5.7. За умов розбіжності інтересів, недостатності ресурсів, браку політичної волі до масштабного об'єднання зусиль, будь-які амбітні інтеграційні проекти в регіоні не мають шансів на успіх

і потребують звуження спектру взаємодії до секторів, де можна розрахувати якщо не на збіг, то хоча б на несуперечливість цілей, на реалізацію яких ресурсів вистачає. Перспективним напрямом поширення та поглиблення співробітництва є зведення його рівня до локального — де потреба в об'єднанні зусиль відчувається найбільшою мірою.

5.8. У цих координатах місце України та АР Крим залежить від усвідомлення державним керівництвом, політичними силами, елітою, суспільством загалом відповідальності за майбутнє країни, здатності консолідувати зусилля і спрямувати їх на взаємовигідне регіональне співробітництво і сталий соціально-економічний розвиток.

(1) Цей перелік збігається з переліком країн-членів Єврорегіону “Чорне море” (створений у 2008р.).

(2) ЄС: три країни-члени (Болгарія, Греція, Румунія), країна-кандидат на членство (Туреччина), п’ять країн-сусідів (Азербайджан, Вірменія, Грузія, Молдова, Україна), одна країна - стратегічний партнер (Росія). СНД: п’ять країн-учасниць (Азербайджан, Вірменія, Молдова, Росія, Україна). НАТО – чотири країни-члени (Греція, Туреччина, Болгарія, Румунія). ОДКБ – дві країни-члени (Вірменія, Росія).

(3) Йдеться насамперед про корупцію (перша позиція серед проблемних факторів для Азербайджану, Болгарії, Вірменії, Росії), неефективне врядування (перша позиція для Греції і Туреччини), політичну нестабільність (для Молдови та України) та доступ до фінансових ресурсів (для Грузії і Румунії) – усі ці проблемні фактори є тією чи іншою мірою характерними для всіх країн регіону (за винятком Грузії, Румунії і Туреччини, де рівень корупції є порівняно низьким). Дані – за Глобальним індексом конкурентоспроможності.

(4) Див.: A 2020 Vision for the Black Sea Region. – Report by the Commission on the Black Sea, May 2010, www.blackseacom.eu

(5) Зокрема, в розділі 17 Програми стратегічною метою визначено “забезпечення енергетичної безпеки країни”. Див. офіційний сайт Уряду Румунії:
http://www.gov.ro/qq-programe-de-guvernare

(6) Див.:www.dprp.gov.ro

(7) Див. Офіційний сайт Міністерства закордонних справ Румунії: http://www.mae.ro