Україна не відбулась як держава, росіяни - як народ

Сергій ГРАДИРОВСЬКИЙ
спеціально для «Я»
переклад з російської Анна ДУБРОВСЬКА, «Я»

«Чому українці відмовилися від імені Русь? Чому поступилися цим ім’ям Москві? Адже це основний brand Східної Європи. З цим ім’ям здійснюється майже будь-яка претензія на лідерство!» Щоб бути у світі, потрібно знати відповідь на питання: «Навіщо хтось?» Навіщо потрібні поляки — зрозуміло. Вони останній оплот Папи Римського в Європі. А навіщо росіяни, навіщо українці?

Мешкає в Україні Густав Водичка. Літератор, поет, що видає свої книги російською мовою (чому російською? — виключно заради обсягу читацької аудиторії). Людина, що пройшла непростий шлях від лідера УНА-УНСО, палкого прибічника превентивних розстрілів та права України на Київський патріархат (активний учасник поховання Володимира на Софійській площі Києва), до монархіста-філософа, імперіофіла, старости собору УПЦ МП, людини, яка відверто заявляє, що «поза стінами Московської патріархії благодаті немає».

П’ять годин ми з Водичкою блукали Києвом і говорили. Де ходили — задля розмови виявилося не так важливо, оскільки наш шлях багато в чому зумовлювався траєкторією руху моєї дружини, яка обирала візок напередодні появи Щастя, що б’є в її великому та чудовому животі. У цьому найспокійнішому з усіх можливих станів я спитав Водичку: «Чому українці відмовились від імені Русь? Чому поступилися цим ім’ям Москві? Адже це основний brand Східної Європи. З цим ім’ям здійснюється майже будь-яка претензія на лідерство!».

На що отримали відповідь: «Коли вас довго і лагідно називають малоросами, єдине, що хочеться, так це горлати: «Ми не Рось! Не мала, не біла і не первинна, ми самі по собі! Коли козак заглядає до себе в ширіньку, він не може не погодитись із визначенням "малий"».

«Добре, — продовжував питати  я. — Навіщо тоді, відмовившись від приниженого імені "Малоросія", ви погодились на ім’я "Україна" другого ґатунку? Були малими — стали крайніми! Адже росіяни саме так і розуміють це ваше нове ім’я — "що знаходяться на окраїні". До того ж окраїні, яка сьогодні відломлюється. А опинившись у самого "краю" великого Острова Росія ви перетворилися і в "малих", і в "окраяних", і пізніше у "нелояльних". А коли так, то українців, по суті, потрібно рятувати! Рятувати від самих себе, від згубного впливу Заходу. Лікувати від виразки російського сепаратизму» (Під російським, звичайно ж, розуміємо братерство «Біло-мало-велико» російських народів).

Водичка відповів і на це: «Шевченко, коли не забажав бути малоросом, написав: „Серед степу широкого, на вкраїні милій», тобто «в краю». По суті, «на землі, що є нашою землею». В імені Вкраїна приховано метод переміщення себе у центр Всесвіту».

Проте Вкраїна стала Україною («в» змінюється на «у», коли попереднє слово закінчується приголосним, адже базисний принцип української мови — її мелодійність). І те, що для українця було іменем, зіставленим за силою з ім׳ям Піднебесної, для Старшого брата стало ім׳ям однієї з окраїн. Слід визнати, окраїни важливі й з історичної точки зору (забезпечує зв'язок з Київською Руссю, її святими та Херсонесом), і з геополітичної (у зв'язку з грецьким проектом та необхідністю вирішувати улюблене Санкт-Петербургом Східне питання) але, все ж, периферії.

Тим не менш, не Україна є похідною від Росії. Навпаки, це Росія вийшла з ребра Київської Русі. Росія — Єва. Вона — первісно жіноче, змушене стати чоловічим. У своєму лагідному йменні вона лишається Росією-матінкою, у своєму таємничому — Святою Руссю, але за функцією вона — Третій Рим. З доданою до всякого Риму чоловічою ходою.

Проте щоб жити у світі, необхідно знати відповідь на питання: «Навіщо хтось?» Навіщо потрібні поляки — зрозуміло. Вони останній оплот Папи Римського в Європі. А навіщо росіяни, навіщо українці?

Водичка сказав: «Навіщо євреї? — Щоб Господь прийшов. Навіщо росіяни? — Щоб Господь залишився! «А українці?» — «Українці воюють за цей же смисл: щоб Господь залишився!». «Але це означає, — заперечив йому я, — що українці хочуть бути росіянами. Нехай так. Справа ваша. Адже ви і є інша Русь. Але тоді тим паче не можна було поступатися ім׳ям Русь!»

Україна — дзеркало Росії. Вона — ідеальне alter ego Росії. Ліпшого дзеркала Москві не знайти. Московський політичний бомонд через дурницю свою зверхньо підсміюється над Україною і особливо над її політичною верхівкою. Але росіяни гогочуть лише тільки над карикатурою на Великого брата. Більш того, тому і приємно в це дзеркало дивитись («світ мій дзеркальце скажи, та всю правду розкажи»), що воно улещує російській царівні. Це вам не Германія, по відношенню до якої «головне не зробити те, що і без нас зроблять німці». Та вони без нас майже все спроможні зробити, нема потреби в нас, тому ані нашою совістю, ані нашою карикатурою бути не можуть. А Україна — вся для Росії. Невичерпна пародія та невичерпний ідеал.

Потім ми обговорили феномен Русі. Русь — країна рідкісна. Одна з не багатьох, що змогла мігрувати. Так само склалося і з Вірменією. Поглянь, де їхні святині — Арарат і Ван і де територія сучасної Вірменії? Так і Русь. Де Херсонес Гераклійський з хрестильницею Володимира, де Київ — мати міст російських і де сама Росія? Так, Росія пішла на Північ і розташувалась на угорських землях. Її обидві столиці стоять на фінських ріках — Неві та Москві. Її центр лежить за кам’яним поясом — малолюдній місцевості, споконвіку населеною алтайськими та уральськими народами.

Чи зберегла себе Русь у такому дрейфі, чи міграція змінила її до невпізнання? Якщо вдивитись в Україну — чудакуватий залишок давньої, первинної Русі, міграція змінила фізіономію Московської Русі до невпізнання. Коли під натиском Великого Степу Первинна Русь пішла на північ, то там, схрестивши дух палеологової Візантії з тілом чінгізідової Орди, вона знайшла нову душу і нову силу — силу Левіафана. Ті ж росіяни, що залишились (подніпровський народ), виробили зовсім інший проект — Країну абсолютної вольниці!

У взірцеві роки запорізької вольниці Україна являла собою спільноту озброєних чоловіків. Водичка так змалював той ідеальний світ: там «лідер одержував зворотній зв’язок не газетними публікаціями, а свинцевими кульками. Це забов׳язувало. Продуктивно працюючи на благо колективу, козацька старшина не розлучалася з булавами та перначами, аби в будь-яку мить прийняти критику народу».

«Богдан Хмельницький носив під шапкою броньовану місюрку. Тому що друзі-товариши періодично погрожували проломити йому голову у власних апартаментах». «За рідкісним винятком, до завершення потрібного терміну посадовець залишався недоторканим. Але після чергових перевиборів грішне керівництво добивали на місці».

«Історія світу — це перемога Людини над Землею. І тільки історія України — це перемога Землі над Людиною». Сенс існування Росії у володінні землею. (Зауважимо, це — у бездомішковому вигляді маскулінна функція). Слава і велич будь-якого правителя Росії коріниться у здатності зберегти і прирощувати землицю, яка заздалегідь і неодмінно називається російською. 1/10 частина суші, 1/7 частина суші, 1/6 частина суші, а краще б 1/5 частина суші — це літопис слави Росії. Путін має такий надхмарний рейтинг лише завдяки особистої здатності протистояти вольниці та грубо втихомирювати сепаратизм. Ані Горбачов, ані Єльцин цього не вміли, царями не були, і тому в пошані тільки у «гнилої інтелігенції» та «продажних лібералів». (Єльцин дійсно не цар — кемські волості не розбазарювали. Говорю вам як кримчанин).

Сенс існування України зовсім в іншому. Вона — простір панування душерятівного абсолютного індивідуалізму. Українці — це люди, що вже давно живуть, за словами Серафіма Саровського: «врятуйся сам і навколо врятуються тисячі». Правда, більшість народу ці слова розуміє зовсім приземлено: врятується той, хто відсидиться! І українця тягне і тягне «на теплий, потопаючий у зелені хутір».

Розмова добігала кінця, і я сказав, що про Росію можна відповісти на питання: «Навіщо росіяни?», але не можна — «Навіщо росіяни?». Україна — задзеркалля, в якому, навпаки, легко відповісти «Навіщо українці?», проте неможливо «Навіщо Україна?». Тому коли московські інтелектуали заявляють, що Україна як держава не склалася, вони, звісно ж, мають рацію. От тільки чи розуміють вони, що проблема нескладеного російського народу — куди більш страшніша.

Росіяни — це біглий народ. Спочатку від Степу, повного татар, потім від Москви, повної рабства. Те, що бігло, те — цінно. Адже з хіджри почав Мухамед відлік нової ери. До втечі та кочівництва закликав Господь Авраама. Аби викувати із потолочі народ, Мойсею знадобилося сорок років безперервного скитання з мінімумом комфорту. Та й про недовгі роки служби Ісуса, про які ми дещо знаємо, ми знаємо, що він мандрував з учнями по Землі Обітованій.

Проте коли це так, тоді держава — ворог росіян. Принаймні, тих росіян, які потрібні «щоб Господь залишився», які не є слугами Левіафана. І тоді по-особливому починає лунати душерятувальна для Росії тема українського задзеркалля.

P.S. Зазначу, що сила української землі неймовірна. Варто мені в ній якийсь час перебувати, і ось мене, як і кожного туземця, вже «тішить не консерваторія, а домашня консервація». Адже тільки історія України — це перемога Землі над Людиною. Так говорив Водичка.

Автор

Народився у 1967 році в Криму

1985—1990 — Московський державний інститут культури, за спеціальністю диригент;
1990—1992 — навчання в аспірантурі МГІКу (кафедра теорії культури, етики та естетики, спеціалізувався на теорії культурно-історичних типів);
а також у 90-і рр: навчання на богословсько-пасторському відділку Свято-Тихоновського богословського інституту (Москва); навчання у Вищій школі психотерапії (Москва); стажування у Школі культурної політики (Москва).

з 2009 — завідувач Лабораторією соціально-демографічної політики ГУ Вищої школи економіки;
з 2006 по цей час — Research Advisor The Gallup Organization; з 2009 р. — Senior Scientist Gallup;

з 2009 — директор Центру стратегічних досліджень RU (ЦСИ.ru — правонаступник Центру стратегічних досліджень Приволзького федерального округу);
з 2003 по 2009 — директор Центру стратегічних досліджень Приволзького федерального округу;
2005—2006 — заступник директора Центру регіональних досліджень Академії народного господарства при Уряді РФ; 
2004 — виконавчий директор Форуму «Стратегії регіонального розвитку» (Приволзький форум 2004 року «Регіональні стратегії подолання бідності»);
2002—2003 — заступник голови Комісії з розвитку етнокультурних та конфесійних відношень та цивільної ідентичності при Повноважному представникові Президента РФ у Приволзькому федеральному округу;
2002—2003 — головний радник апарату Повноважного представника Президента РФ у Приволзькому федеральному окрузі, державний радник Російської Федерації 2 класу;
2000—2004 — радник Повноважного представника Президента РФ у Приволзькому федеральному округу з конфесіональної та етнокультурної політикам;
2000—2002 — експерт Центру стратегічних досліджень Приволзького федерального округу;
1999—2000 — головний редактор суспільно-політичного журналу «Острів Крим» (Автономна Республіка Крим, Україна).

Керівник дослідних проектів «Імміграційна політика: погляди, що не збігаються», «Натуралізація: виклик прийнято» і «Держава та антропотік».