Михаїл Кураєв. Актуальний Чехов. Нотатки про класику

Михаїл КУРАЄВ
письменник,
м. Санкт-Петербург
переклад з російської — Катерина ТУРКІНА, «Я»

Честолюбство Олександра Македонського, який шукав не будь-якої слави, не дозволило під час розправи над скореними Фівами стерти з обличчя землі будинок Піндара і чинити розправу з його нащадками так само нещадно, як з іншими ліванцями…

А в сьогоденні, на Кубі, де протягом багатьох століть ростили недовіру та вороже ставлення до Сполучених Штатів, бережливо зберігають будинок Хемінгуея. Нарешті, не так уже й важливо, що саме зберегло цей будинок, інстинкт людей, що звикли жити прибутками від туристів, чи лукавство партійних ідеологів, які демонструють відданість культурі, марнославство керманича, чи суголосся волелюбного характеру письменника, що за звичкою жив на межі ризику, із волелюбним характером кубинців.

…На зубожілому фінському будиночку, літфондівській дачі у Комарово, непомітного вигляду дощечка проголошує про те, що у цьому саме будинку жила, і протягом вельми тривалого часу, Анна Андріївна Ахматова. На сьогодні в «її» кімнаті мешкають, змінюючи один одного, нові мешканці, на «її» веранді дитячі горщики та велосипеди…

Щитовий фінський будиночок, де мешкала Ахматова, зовсім не відрізняється від сусідніх будиночків, та все-таки люди, що минають станцію або ті, які йдуть з Кирилівського цвинтаря, підходять і довго на «той самий» будинок дивляться і дивуються: чи цим стінам за чином пам’ятати безсмертну?

Вплив дощечки з іменем Ахматової на стіні фінського будиночка — вплив реальний і на людей, що поряд із цією дощечкою мешкають, і на життя, що проходить навіть на відстані.

А ось про Білу дачу в Ялті не можна сказати, що вона пам’ятає Чехова. Вона такий само невід’ємний твір, частина біографії, долі, як писання: щоденники, оповідання і п’єси.

«Біла дача» в Ялті — найщасливіша реліквія історії світової літератури, її магнетична сила надзвичайна. І сила має вимірювання не кількістю «людино-відвідувань» музею, і навіть не науковою, творчою активністю самовідданої когорти охоронців пам’яті, охоронців історії, охоронців культури, честь їм та слава.

Цей будинок приваблює і допомагає думати, як те чарівне місце в Ореанді, звідки можна побачити море, гори, хмари, і-де легко відчути та зрозуміти, «як у принципі, якщо замислитись усе чудово на цьому світі, усе, крім того, що ми самі мислимо і робимо, коли забуваємо про найвищі цілі буття, про свою людську гідність».

Цей будинок увесь час щось розповідає тобі про Чехова, і навіть не за допомогою розповіді екскурсовода, він сам є твоїм співрозмовником.

Коли я вперше, дуже давно, хлопцем, увійшов до цього будинку, дві речі призвели приголомшливе своєю несподіваністю враження: величезне шкіряне пальто та револьвер! Про те, що Чехов був високим на зріст і мав револьвера, я дізнався сам! Із цього почалось, можливо, моє самостійне розмірковування про Чехова і спілкування з ним без посередників. Людина у пенсне і з револьвером! Це було моє відкриття. Отже, він був готовий стріляти. А з револьвера стріляють не у куріпок чи білок… І можливо, завдяки цьому першому враженню, прийшов час і я помітив, що у п’єсах найтихішого Чехова відбувається стрілянина, дзвенять зброєю. Андрію Синівському це спостереження видалось суттєвим і несподіваним. Якби пам’ять не зберегла враження від зброї, що так і не знадобилось, на щастя, власникові під час подорожі всією Росією до Сахаліну, можливо, і не почав рахувати постріли, що гримлять в «Іванові», «Чайці», «Дяді Вані» і «Трьох сестрах»…

…Одного разу, сидячи у саду, здивувався, як багато дверей веде з подвір’я та з вулиці у будинок Чехова. Перерахував, дверей виявилось сім. Не магічна цифра, а власне велика кількість дверей у порівняно невеликому будинку здалася якоюсь підказкою…

А кедр посеред подвір’я! Зі всіх музейних експонатів — він живий. Посаджений Чеховим невеличка пухнаста тваринка вимахав вище будинку, став хазяїном подвір’я і володарем саду. Надзвичайний і вповноважений посланець Чехова до нашого життя, до нас.

Та й власне вже настав час віднести будинок до рангу надзвичайного і вповноваженого посланця російської культури, для чого є всі підстави.

Ось так у постійному уявному діалозі із Чеховим і виникли пропоновані читачеві «Нотатки про класика».

Ще не все.

Чехов надавав перевагу користуванню російськими словами, не звертаючись без потреби до слів іноземних.

У сполученні з іменем письменника слово «актуальний» може видатись необов’язковим. Проте «актуальний» у початковому смислі означає — дієвий. Ось і не знаю, як інакше і коротше назвати важливість, істотність власне для нашого часу і особистості письменника та його творчості.

У чому ж дієва сила Чехова, у чому вона знаходить відображення саме у сьогоденні із особливою значущістю та гостротою? Ось моя відповідь на це запитання: Чехов допомагає встояти, не дозволити змиритися з тим, із чим не можна змиритися ніколи, ні за яких умов.

А нас привчають, і майже привчили, до думки про те, що історія не підкорена моралі.

Ідейку цю запропоновано як остаточну істину, а для міцності повідомляють про те, що історія — це «царство суворої необхідності», а тому… Не будемо поспішати із висновками. Найменша похибка у вихідній посилці може загнати до іще одного болота забобонів.

В якійсь формі знаходить історія свої потреби, як суворі, так і не дуже? В історії людства, зрозуміло, усі потреби та необхідності мають вираження лише у почуттях, думках і вчинках людей. Загалом історія — це сума людських вчинків.

Отже, не безособова історія «не підкорюється» моралі, а люди, і не люди взагалі, а цілком реальні, конкретні, кожний із власною історією і мірою розвитку. А нас хочуть примусити дивитися на людську історію чи не так само, як і на історію мінералів та рослин. Проте власне таким взагалі доволі нескладним способом створюють підґрунтя для амністії моралізму політичних діячів.

Подивись, і вже з екрану телебачення напередодні чергових «доленосних» виборів нам із цинічною відвертістю повідомляють: ніхто з політиків ніколи своїх обіцянок не виконує, обирайте того, ким хочете бути ошуканим.

Щодо одного з характерних вияві епідемії приборкування сучасної людини перед «царством суворої необхідності» звернув увагу Д. С. Лихачов. Десять років, що минули після дня публікації його «Нотаток та спостережень», лише підтвердили їхню обґрунтованість і точність.

«Люди, активні за своїм ставленням до світу, стають усе частіше пасивними спостерігачами, „вболівальниками“… туристами. Не ідейні прибічники того чи іншого релігійного світогляду (навіть!), а „вболівальники“ за концепцію. У релігіях частіше збільшує зріст кількість осіб, які не виконують релігійних вимог, треб, обрядів, а є лише пасивними прибічниками тієї чи іншої релігійної концепції. І це явище переходить і до інших сфер. Визнають світогляд і цілком щиро йому віддані.

Перехід паломництва у туризм - одна з ознак переходу людства до „комфортабельної“ пасивності».

Ось і паломництво до класики, до літературного і духовного надбання обертають на туристську акцію — повитріщатися, порозважатися, відзначитися…

Можна тільки дивуватися тому, як на сьогодні часто у російській літературі і в російськомовній літературі, народженій за кордоном у минулому нашими співвітчизниками, демонструють туристське знайомство із Чеховим.

І вже не має потреби дивуватися, коли у наступному американському романі героїня, у минулому наша співвітчизниця, серед багато сторінкових надзвичайно детальних зізнань про способи, методи і прийоми задоволення власних сексуальних і кар’єрних потреб, раптом повідомить: «Усе ж таки мала виховання на тому ж Толстому, чехові, і, можливо, від цього усі ці питання, які мучили їх, почали мучити й мене». Дарма читач буде надалі чекати на зізнання про страждання героїні у дусі Толстого і Чехова, сказане — завершений, як річ, туристський значок, що засвідчує про відвідування території російської культури.

Обернення імені Чехова на модний «лейбл» різночинними вульгарними літераторами — усього лише один зі знаків, прикмет прощання з класикою, відчуження від тягаря спадщини.

Натомість існують і радісні свідоцтва руху до Чехова, а не від нього.

Далеко і перспективно прогресували німці. Німці пишаються правомірно тим, що перші збірки творів Чехова іноземною мовою з’явились у Німеччині. Перший пам’ятник Чехову, іще до монумента у Таганрозі, з’явився теж у Німеччині! Сьогодні провідні чеховознавці Росії та Німеччини об’єднують свої зусилля у підготовці «Чеховської енциклопедії», потреба в якій вже давно мала знайти реалізацію.

Спочатку Європа пристосовувала Чехова «до себе». Достатньо звернути увагу на те, як для задоволення звичок публіки у перших перекладах було змінено назви чеховських речей: «Моє життя» — «Негідник», «Сумна історія» — «У тіні смерті», «Смерть чиновника» — «Апчхі» тощо. На сьогодні ми маємо свідоцтва іншого штибу, свідоцтва приголомшливі: Чехова визнано… англійським письменником!

«У нашому Лондонському університеті, — пише найвизначніший дослідник життя і творчості Чехова професор П.-Д. Рейфілд, — на кафедрі англійської літератури викладають Чехова — незважаючи на мої протести, як невід’ємну частину англійської літератури. Це унікально».

Дійсно, минаючи Чехова, вже неможливо зрозуміти характер і стан сучасної культури. Англійці зізналися в тому, можливо, найнесподіванішим способом.

Світ навчається читати Чехова. А хто навчить нас? Злидні навчать. Які ще злидні? Злидні колективного виживання — у лоні родини, у просторі міста, у масштабі країни…

Сьогодні всі, хто не змирився з роллю телевізійного вболівальника, що комфортабельно присутній у цьому світі, хочуть розуміти, що з нами відбувається і чому:

— чому ця країна вже який рік поспіль здригається в економічних конвульсіях?
— чому життя більшості людей стає щоразу гіршим?
— чому падає престиж країни у світі, а внутрішньому розбрату немає завершення?

Звинувачувати владу? Проте влада — це люди, живі, конкретні, з іменами та біографіями, мораллю і розумінням власної відповідальності.

Наша історична практика виробляла раніше і продовжує виробляти певну людську породу, яку помітив Чехов: «У цієї категорії нема визначеного світогляду, є лише величезне, що розплилось донесхочу самолюбство та ненависть хвороблива, що похована глибоко для зручності душі…» Сказано сто років тому.

«Нісенітні вигадки здібні оволодіти великою кількістю людей і стати надбанням усього народу», -сказано навіть набагато раніше від народження Чехова, і знову про нас.

Як бачимо, життя змінюється безперервно, а ось людський матеріал, власне ми, змінюємось значно повільніше, та й чи змінюємось взагалі? Можливо, набір людських типів: захребетників і працьовитих, людей самовідданих і лукавих пристосуванців, егоїстів та безсеребреників, брехунів та прихильників правди тощо — міра для кожної нації постійна?

Навряд чи Чехов припускав, що власне названою ним категорії, що зреклася від свого світогляду -годувальника, натомість лишилась нездібною виробити власний світогляд, спроможний описати і осмислити унікальну реальність, що виникла, власне цій категорії наприкінці ХХ століття буде віддано долі півтора мільйонів людей.

Чим, окрім хворобливої ненависті, яку приховано до слушного часу, можна пояснити «таємну вечерю» у Біловезькій Пущі, чи оголошення війни власному парламенту, або напад на свій же народ у лихолітній Чечні?.. Бажання здаватися тим, ким не є насправді, породжує лицемірство.

Ось діагноз доктора Чехова: «Звичайні лицеміри (дивляться) прикидаються голубами, політичні і літературні — орлами. Та не червонійте перед їхнім орлиним виглядом. Це не орли, а щури й собаки».

Ось так, вже який рік можна спостерігати політичну і чомусь паралельну їй власне літературну діяльність «орлів», які у нас очах підтверджують правоту Чехова.

Продовжуючи спокушати виборців своїм орлиним виглядом, уся ця публіка невпинно кличе вперед і вперед, не вміючи чи не бажаючи хоч як зрозуміло пояснити маршрут та реальні цілі.

І знову Чехов попереджував: «Якщо ви кличете вперед, вкажіть, куди. Революціонер і чернець підуть різними шляхами».

Чехов був би вельми здивованим, побачивши, як сьогоднішні революціонери, вони же контрреволюціонери, обіймаючи попів, чи не знову зарахованими на державну службу, ідуть… різними шляхами!

Недавнє поховання попелу царя, який зрікся, та його близьких було перетворено на політичний фарс, що продемонстрував рух оголошених нерозлучними супутниками — церкви і верховної влади — до однієї мети, проте у протилежні боки.

І з терпінням і розумінням раптом стали ставитися ті ж нетерплячі іще вчора ліберали до «заходів щодо впорядкування Конституції» із неврахованою кількістю мерців, до «стабілізації економіки» із занепадом виробництва, до «зміцнення рубля», що породжує інфляцію.

Звідки це неминуче терпіння? «Від ситості бере початок ліберальна поміркованість». Ліберала підгодували, ось і весь фокус. І чеховська відповідь на це складне запитання є короткою і чіткою.

Ситий ліберал налаштований велемовно і доброзичливо, і знову, говорячи чеховськими словами, «протестує тільки статистика»: занепад виробництва, втрата капіталу замість отримання інвестицій, втеча за кордон життєздатних сил, торгівля заручниками, що відроджує часи рабовласництва, нестримний зріст злочинності і катастрофічний спад народжування… Безмовна статистика!

Нас закликають пристати до «нових цінностей». До нових? Чи не цю новину повідомив сто років тому чеховський «учений сусід»: «Рубль ці вітрила дев’ятнадцятого століття…» На зміну «комуністичним химерам» пропонують — гроші, харчі, комфорт і секс. Здається, нічого не оминув?

Чехов вже давно віддав належне поезії цих цінностей: «Найпоетичніше місце — Миколаївський бульвар — море, кафе, музика, і чоботи можна почистити…» Має підозру, що виховані сучасним телеекраном молоді громадяни навіть не посміхнуться, будуть вважати, що це нормальна реклама, що запрошує до бульвару, де «море задоволень».

Тільки цінності ці вже нові.

«Щастя і радість життя ані у грошах і не в коханні, а у правді. Якщо захочеш тваринного щастя, то життя все одно не дасть тобі сп’яніти і бути щасливим, натомість увесь час буде приголомшувати тебе побоями»

Чехова зневажали низькість і жадоба, цинізм та лицемірство самовдоволених життєвлаштувальників, проте ілюзій щодо часів минулих у нього також не біло: «Я віддалений від того, щоби захоплюватися сучасністю… проте минуле було просто ганебним».

Він не зневірювався у людині («Вірити у бога не важко… Ви у людині увіруйтесь»), віри у прогрес, у відновлення життя і пов’язував свої надії із молодістю, хоча, не вважаючи молодість як таку гарантією відновлення: «Тільки ту молодість можна визнати здоровою, яка не мириться зі старим ладом і по-дурному чи розумно бореться із ним — того хоче природа, і на тому тримається прогрес тощо»

У цих словах і мудрість і розуміння життя і непрямих шляхів історії, і визнання права на боротьбу із старим ладом. У професійних політиків такої довіри до життя немає, їм влади треба…

До речі, чи настільки вже далекий Чехов від політики? Безпартійність, про яку говорив іще Бунін, зовсім не означає аполітичність.

Не дозволити жодному з «двадцяти псевдовчень» (чеховські слова) отримати над собою владу, зберегти незалежність — політичний зміст такої позиції доволі визначений, оскільки з нею має рахуватися претенденти на владу.

Чим більше незалежних, що можуть тверезо розмірковувати, не піддаватися брехні та спокусі нездійсненних обіцянок, спроможні задати питання і вимагати на нього ясної і конкретної відповіді, тим складніше маніпулювати суспільством, тим швидше нація може звільнитися від дитячої довірливості і щирості, не дозволить політичним авантюристам використати здобути хитрощами довір’я, тим швидше нація отримає духовне та, врешті-решт, політичну самостійність.

Надзвичайно широка політична діяльність Чехова, його участь у роботі земств, практичні і результативні зусилля у розвиткові вітчизняної медицини і просвітництва, сахалінський подвиг — це і політична позиція людини, що готова справою служити батьківщині, проте відмовляється брати участь у справах та рухах, смисл яких незрозумілий, незрозумілі наслідки для долі людей.

Якій кількості помилок, що обертаються незчисленними людськими трагедіями, скалічених доль, ми мали б змогу запобігти, якби у сьогоднішні керівники мали час не для складання творів (чи то надиктовування чернеток) власних прибуткових книжок, а для читання Чехова.

Дотримання першої медичної заповіді: не завдай шкоди — і у суспільному житті, і в політичній діяльності — повинна бути непорушеною.

Обмірковуючи відношення Чехова до влади, можна скласти кодекс незалежної особистості, кодекс громадянина, що усвідомлює власне право на захист людської гідності.

«Ти знаєш, що ти правий, от і відстоюй своє, про що би не писали, як би не страждали… У (лестивому) протесті і є вся сіль життя, товаришу» — ці слова сказані брату і можуть слугувати заповітом усім тим, хто зможе їх почути.

Визначними і повчальними є свідоцтва послідовної безкомпромісності Чехова у питаннях стосовно влади, враховуючи і найвищу. З якою веселою зневажливістю, а то й глухою байдужістю ставиться Чехов до такої маленької милості, як увага монарха та його милість.

14 червня 1887 року із Петербургу брат Олександр пише: «… за словами Гресера, твої твори читає його величність і в деяких місцях підкреслює олівцем як особливо вдалі і ті, що справляють враження. Враховуючи такі обставини, я дозволю собі найповажніше просити тебе виключити мене із переліку твоїх родичів».

За тиждень брат Антон відповідає із Бабкіно: «Ти просиш, щоби я виключив тебе із числа своїх родичів; із задоволенням виконую твоє прохання, тим більше, що наші родинні зв’язки завжди компрометували мене в очах суспільства. Відтепер ти будеш називати не Чехов, а Іван Михайлович Шевирьов. Зараз я дізнався, що тебе читають шах персидський і ходив єгипетський, відзначаючи олівцем усе, що їм подобається».

Чи дурнів ставлять брати? Як-то кажуть, час покаже. Минуло двадцять років із того дня, коли самодержавець усеросійський, Божою милістю Олександр ІІІ, був заочно обожнений із хедивом єгипетським. Прийшов «28-й день грудня 1889 року».

«За свідоцтвом Міністерства Народного Просвітництва про відмінне завзяття і особливу працю Вашу Усемилостивіше відзначили Ми Вас наказом 6-го дня грудня 1899 року Капітулу даним кавалером Імператорського і Царського ордену нашого Святого Станіслава 3-го ступеню».

У перекладі з мови примхливої, якою розмовляють «учені сусіди» і написано царські накази, наведений вище текст, про існування якого дізналися лише у 1930 році, означає перехід доглядача Талезького, сільського училища Серпухівського повіту Антона Чехова до потомствених дворян.

Якщо слід від олівця, яким підкреслював Олександр ІІІ «особливо гарні і вражаючі» місця, хоча би у листуванні братів було збережено, то від грамоти, що дарувала дворянське звання, не залишилося згадки ані в листуванні, ані у свідоцтвах сучасників.

Відмова від звання Почесного академіка була своєрідною політичною демонстрацією і — за обставинами, що склалися — актом публічним. Фактична відмова взяти звання потомственного дворянина, зневага до милості монарха, немов би особиста справа обох, Імператора Всеросійського і наглядача Талезького сільського училища, і більше жодного. Важлива справа була вирішена, як було говорив Пушкін, «без усілякого галасу, ані словесного, ані письмового».

У квітні 1901 року Ольга Леонардівна Кніппер, вже у ранзі нареченої, радісно пише до нареченого в Ялту, про ту увагу, якою була вшанована її мати, що співала на рауті у Строганівському училищі, від великої княгині і великого князя, названого у листі навіть по-свійському, Сержем. Зацікавленість весіллям, до здоров’я нареченого, як справедливо вважають дослідники, можна передбачити, розпочинав можливе запрошення Чехова для читання власних творів у царській родині.

Ні, і за чотирнадцять років після царського «олівця» не піднялось царське прізвище в очах повітового лікаря А. Чехова вище хадіва єгипетського, що і виходить із відповіді О. Л. Кніппер: «Стосовно великої княгині, то передай її, що бути у неї я не можу інколи вона мене не побачить» (2 травня 1901 року).

Зовнішніх ознак визнання свого місця у суспільстві Антон Павлович Чехов зовсім не цурався, навіть навпаки. Не без гордощів він пише Суворіну, що втік від епідемії холери у Біарріц: «… Відбував службу у земстві, був членом засідань у Санітарній раді, відвідував фабрики — і це мені подобалось. Мене вже сприймають як свого… »

«Сприймають як свого» — сказано з гордістю, як про заслугу. Хто вважає, хто це взяв до своїх лав відомого письменника, що прийшов на боротьбу із холерою? «… Земці тут інтелігентні, товариші вправні і розумні люди…»

У 1884 році, після завершення університетського курсу, Чехова взяли до Чи кінської лікарні за дві верстви до Воскресенська, де вперше одягнув червону сорочку, цей професійний одяг земського лікаря. Одного разу, забувши про неї у Звенигородській лікарні, він просить свого товариша П. Г. Розанова обов’язково привезти йому її.

Червона сорочка земського лікаря — це різниця, а чи багато стоять ігри у «потомственне дворянство» та ордену для Чехова, який знає не за чутками, що під монаршим скіпетром у Росії «із 1000 доживає до 5-річного віку чи не 400, а у селах і містах, на фабриках і на тутешніх вулицях не знайдете жодної здорової жінки».

Чи можна вважати «лицемірний протест», послідовний і безкомпромісний, позицією аналітичною? Хіба що. У часи політичного роздоріжжя, що передує маразмові «роздоріжжя», ця позиція сумлінна і перспективна.

Чехову-драматургові не пощастило із режисерами: розповідь у листі братові про прем’єру «Іванова» у театрі Корша нагадує веселий фейлетон, прем’єра «Чайки» в Олександрівському театрі викликала в автора хворобливу, драматичну реакцію, завдавали прикрощів навіть спектаклі за його п’єсами навіть талановитих майстрів Художнього театру. Ось і остання прем’єра, «Вишневий сад»: «Одне можу сказати: згубив мою п’єсу Станіславський» — це із листа дружині 29 березня 1904 року.

Не тільки Чехову, проте і народові нашому теж на щастить із «режисурою». Хто такі політики? Ті самі режисери, обирають п’єсу «Революція», «Перебудова», «Реформи», — розподіляють ролі, призначають виконавців, змінюють тих, у кого не вийшло, замовляють декорації, готують пресу, розпочинають постановку…

Це порівняння спало на думку, коли перечитував бесіду із А. П. Кузичевою, чудового знавця та дослідника життя і творчості Чехова, із Георгієм Олександровичем Товстоноговим. Чутливий співрозмовник, Алевтина Павлівна під час розмови про театр Чехова спровокувала майстра сформулювати ключове визначення режисури.

Товстоногов: «Істотно кажучи, режисерський задум потенційно закладений у глядацькій залі, якщо він справжній. Тільки глядач сам про це не знає. Наша професія полягає в тому, що якщо ми живемо із глядачами одними інтересами, нас турбує одне й те саме, то ми, таким чином, відповідаємо цьому художнім дослідженням…»

Режисер бере свій початок із задуму, та й у природі у зародженні задуму — уся сіль! Формула є точною і місткою: класичне мистецтво живе енергією задуму, «потенційно закладеному у глядацькій залі». Чи не тут приховано відповідь на питання, чому всі прем’єри нашої політичної режисури поспіль провальні.

Класичне мистецтво відповідає на ті питання глядача, читача, слухача, про які самі глядачі та читачі іще не знають. Самовдоволеному міщанинові, вульгарній пересічній особистості, який твердо знає, що йому потрібно, а без чого може обійтись, класичне мистецтво чуже.

Про що же глядач або читач «іще сам не знає»? Він не знає себе. Нація багатолика. Ілля Муромець. Іван-дурень. Суддя Шем’яка. Ярославна. Митрофанушка і Простакові. Чацький та Онєгін. Обломов і Штольц. Смердяков та Альоша Карамазов. Плюш кін і Хлестаков. Димов. Гуров. Вершинін. Гаєв…

Стародавня заповідь: «пізнай самого себе» — це заповідь свободи перш за все. Адже немає більшої несвободи і для людини і для нації, ніж неправильне уявлення про себе.

Замах на класику, її дискредитація у будь-якій формі — це замах на дзеркало, в якому ми бачимо себе, бачимо свої невипадкові риси. Класика — це, можливо, наше єдине чесне, що викривляє і калічить, дзеркало.

Власне російське класичне мистецтво, а ще раніше і фольклор формували і підтримували у національній свідомості непорушність таких категорій, як сором, порядність, співчуття, здатність спокути і прощення, милосердя, відповідальність, прагнення життя із сумлінням…

Які недоречні усі ці виявлені у національному характері якості у сьогоденні, у часи влади сили і грошей! Атака класики — це не літературна проблема, це не суперечка про зміну мови мистецтва, стилів тощо, це суперечка про майбутнє Росії. І в наші часи він набуває різноманітних форм.

У талановитому фейлетоні «Ворона» Юрій Кувалді демонструє розправу із чеховською «Чайкою». «Местоблюстительница» Ніни Зарєчної у «Вороні» спочатку вправляється у плетінні «найтонших комбінацій слів, що відійшли від життєвих понять», у бажанні «переплюнути» Треплєва з його п’єсою про «Світову Душу». Не отримавши успіху, амбіційна особа переходить до наступу: «Наскільки ж примітивна ця класика! Мені не шкода свого життя, щоби боротися з цим примітивізмом. Їхній час минув».

Позиція тих, хто здійснює замах, ґрунтовна: «Безпосереднє життя, що складає, власне, єство класичної літератури, усі ці оповіданнячка чичикових, обломових, гурових — примітивні, чтиво для плебсу».

У тому-то й річ, що «безпосереднє життя, що складає єство класичної літератури», виявилась недосяжною для майстрів плетіння «найтонших комбінацій слів, що відійшли від життєвих понять». Якщо ж переплюнути, то — обплювати. Логічно.

І невипадково «ворона» викликає на боротьбу «Чайку». Цим власне вона підтверджує актуальність Чехова: «покласти» Чехова — інших покладемо за «принципом доміно»?

Хтось сьогодні у замаху на духовне національне надбання бачить обміркований, цілеспрямований, вдало і, безумовно, таємно організований заколот. Маю зізнатися, що цей бік мані невідомий. Натомість історія, враховуючи зовсім недалеку, показали нам вражаючі приклади самознищення куди більш «ефективного», ніж будь-які заколоти.

Природа духовного та соціального розвитку, який переживає нація, може бути набагато складнішою, ніж постає навіть у запаленій пошуками заколотників уяві.

Римляни за часів імперії, які утверджували свою владу ані на день і навіть не на годину на величезному просторі, першочерговим завданням було будівництво шляхів, шляхів міцних, довготривалих, викладених каменем або видовбані у камені. Дільниці таких шляхів можна і сьогодні побачити у Криму на Яйлі.

Влада — це створення необхідних для потреб влади комунікацій і володіння ними. Комунікації у людському суспільстві різноманітні, релігія, наприклад, яка запозичила кореневе слово латинське поняття «зобов’язую», «огортаю», «запрягаю».

Не тільки власне мова, але й література, що дає універсальний і, найголовніше, усім доступну мову понять, виконує виключно важливу комунікативну роль.

До речі, можна помітити, що удар по літературним журналам, що усвідомлюють свою відповідальність перед суспільством, — серйозний удар по духовній комунікації, що пов’язує активну, мислячу частину населення.

Класична література дає необмежено багатство понять, що насичують самосвідомість нації і дозволяють нам, читачам, виробити орієнтири і в людях, і в житті, що нас оточує. Усі ці репети лови і загорецькі, савелічи й осипи, Бобринські та добчинські, капітани максим максими чи і тушини, кудряши та єпіходови вже не персонажі, це знак життя, спосіб життя, образ життя, які підводять нас до містких та змістовних понять.

Сьогодні замах на класику можна вважати справою вельми реальною, і за законами слідства залишилось тільки запитати: кому це все потрібно? Це потрібно тим, хто не хоче бути впізнаним.

Відвідає якась політична Коробочка Європи або Америки, дізнається там, скільки коштують мертві душі, і як спеціаліст із етнографії починає нам проповідувати: злочинство у всьому цивілізованому світі… смертність у всьому цивілізованому світі… народжуваність у всьому цивілізованому світі… — не розповість тільки, чому у неї на батьківщині чоловіки через голод пухнуть і до шахт кидаються.

Невже політичний Хлєстаков «із легкістю надзвичайною» у переконаннях і в ногах хоче бути впізнаним? Нам іще Гоголь поясни, що нечиста сила, що перебуває серед нормальних людей, більше за все боїться бути впізнаною. Ось і не хоче бути впізнаним той, хто співає не своїм голосом усевладній Органчик. Не хоче бути названим своїм іменем і Скалозуб, що зригує казематними афоризмами. А Іудушка, що юродствує у піклуванні про ближнього?..

Спільність мови і території ще не перетворює населення у народ.

Саме література, і перш за все класика, дає матерію, із якої можна ткати духовну, а в перспективі і соціальну єдність нації. Що іще може допомогти подоланню перешкод, що розділяють людей, які використовують начебто одні й ті самі слова, проте розмовляють різними мовами.

З яким болем, з якою вірністю справжнього життя існує розповідей про неможливість зрозуміти один одного у тій самій чеховській «Новій дачі». Засмучений недоброзичливістю, незрозумілою ворожістю мужиків, інженер звертається до їхнього сумління і розуму: «Ви же добро оплачуєте злом. Ви несправедливі, братці… Ми ставимося до вас по-людськи, повертаєте і ви нам тією ж монетою». Сказав і пішов.

«Платити треба. Оплачуйте, братці, монетою… — розсудив сумлінний Родіон. — Платіть, каже, треба… Монетою, каже… Монетою не монетою, а вже по гривенику із двору треба. Щось дуже ображаємо пана. Шкода мені…» Чи можна наочніше і правдивіше уявити безодню, що пролягає між селянством та інтелігенцією? Один цей епізод вартий книги про «ходіння у народ».

Замах на класику — це замах на порозуміння людей однієї культури, однієї мови, однієї батьківщини. І поки що при слові «хамелеон» ми спочатку згадуємо історію, яку нам розповів Чехов, її героїв, а потім уже тваринку, якого у нашій країні нема…

Можна сказати, що все це шкільні прописи, проте з наступу на прописи і бере початок розмивання культури, що дозволяє відрізняти людське суспільство від світу тварин.

Можна відчути якусь похмуру пересторогу у тому, що герої «Мідного вершника», «Пікової дами», гоголівського «Портрета», чеховської «Палати № 6» спочатку божеволіють, а згодом гинуть. Позбавити розуму, вмертвити дух — це головне, тіло саме не стане чинити опір.

Дозволю собі трохи відволіктися від нашого головного героя, щоби у читача не склалася думка, немов би тільки Чехову випало щастя стати нашим мудрим співрозмовником у наші нелегкі часи.

Можна сміливо сказати, що друга частина ґетівського «Фаусту» не найпопулярніший у сучасного читача твір зарубіжної літератури. Проте і тут, в одному з найфантастичніших творів німецького генія, ми знайдемо несподівані паралелі із нашим власним життям, отримаємо можливість не тільки зрозуміти, а й визначити своє ставлення до того, що відбувається навколо нас.

Задум Фауста висушити трясовину, болота, відвоювати у моря життєдайні землі, що поживно годують, і розселити «народ вільний на землі вільній», розуміємо, чудовий і гуманістичний.

Проте Фауст старий і майже сліпий, він здійснює «загальне» керівництво і довіряє повідомленням про виконання замисленого.

А хто виконавець? Мефістофель. И виробники робіт — взагалі лемури та якась іще дрібніша нечиста.

Вражаюче стійка історична модель! У задумі «Місто Сонця», а під керівництвом Мефістофеля і за посередництвом лемурів отримуємо «Котлован». Класика — це завжди про нас.

А чи не перебільшуємо ми виховної ролі мистецтва?

«Література — підручник життя», — полюбляли нагадувати нам працівники відділу пропаганди та агітації ЦК КПРС.

Навряд чи можливо Василя Аксьонова, волелюбного російського письменника, підозрювати у дотриманні настанов партійних пропагандистів. Один із героїв великого роману В. Аксьонова «Новий солодкий стиль» усього лише два роки прожив у «нормальному суспільстві», тобто у сучасних Сполучених Штатах, «набачився видів із залізними характерами», і ось він вже повен сил і мужності у розмові з агентом КДБ. Розмова відбувається на американській території. Вербуючи собі помічника, агент КДБ кричить на співвітчизника у минулому Тихомира, майстерно його принижує («Мовчати, суко!» — чи не найм’якіше із повідомлень чекіста до майбутнього співпрацівника). «„Знаєте, відвик я від цих інтонацій, — скривлено вимовив Тихомир. — Усе-таки два роки у нормальному суспільстві“. Він здивувався, звідки в нього така міцність. Можливо, від фільмів. Чимало тут уже подивився стрічок із залізними характерами».

Два роки виховуючись у Шварценегера, і який результат! Яка впевненість у собі, яка міцність, яка гідність…

Як щирий художник Аксьонов не міг скривити душею і обмежитися захопленням перед гігантською виховною роллю ковбойсько-суперменського кіно. Виходячи з того, що, довго не замислюючись, Тихомир укладає угоду із КДБ, логічно припустити, що понять честі й сумління, у «нормальному суспільстві» протягом двох років він засвоїв, строк занадто малий. І ось — мужній і міцний, із легкою лайкою (щоправда мовчки) бере від кадебешника… півмільйона доларів!

Яке відношення все це має до Чехова? Річ у тім, що сам автор не дає можливості забути про Чехова і, можливо, не випадково нагадує про нього на початку і в кінці твору. На початку роману герой, мешкаючи іще у Москві, мріє поставити спектакль за Чеховим і Бекетом «Небо в діамантах». Ідеологи-кати не дозволили здійснити задум. Що завадило В. Аксьонову розповісти про загублений мічурінський експеримент свого героя, невідомо.

Наприкінці роману сам автор приміряє до себе прийомчики А. П. Чехова у пошуках ладненького завершення оповіді.

«Ну що іще, що вам запропонувати, наші віддані читачі… для завершення роману? Де тут у нас славнозвісна чеховська рушниця що висячи на стіні, має обов’язково ви поцілити? Чи невже цей настільки непорушний сюжетний вуж пролізе до будь-якої шпарини? Можливо, вже обійдемося того ж автора якимось уламком пляшки, що, лежачи місячною ніччю у калюжі, завершує пейзаж?»

Чому «чеховська рушниця» має поцілити, «висячи на стіні»? І зовсім «крута» рушниця, що висить на стіні як «непорушний сюжетний вуж»! А раптом це все спеціально написано для того, щоби наочно показати, як далеко пішла — і в який гарний бік — російська література, від’їхавши до Америки.

Чому відоме пляшкова шийка, що блиснула у чеховському оповіданні «Вовк», потім у листі до брата, до того ж і в «Чайці», поглядаючи на нього з Америки, виявилось не на млинарській греблі, а в калюжі? Дрібниці! Чехов і не таке бачив, хоча би на прем’єрі «Іванова»: «Ролей не знають, плутають, верзуть нісенітниці. Кожне слова ріже мене ножем по спині». Нічого, мертвим не боляче.

Проте варто лише недбало поставити за панібрата чеховський текст, і ти вже на греблі, висунутої письменником на шляху вульгарності та «відстороненості» від традицій. «…Лежачи місячної ночі у калюжі» — краще, мабуть, і не скажеш.

Широкий попит має у сучасній літературі «чеховська рушниця», яку сам Чехов, до речі, не використовував у власних п’єсах. Можна було б поміркувати про трьох дружин — Ірину, Марію та Ольгу — професора російської філології із повісті «Пудель Артомонов», але перебирання чеховських «лейблів», що стали модними, не цікавить нас.

Актуальність творів Чехова, здавалося б, простіше за все засвідчити широким поширенням його драматургії на сучасній світовій та вітчизняній сцені, невтомною увагою дослідників, перевиданням творів, перекладами, літературним цитуванням і парафразами…

Проте актуальність, якщо можна так висловитися, чеховського метода, підходу до життя, довіри до життя, що не тільки ставить запитання, проте й вже містить відповіді на них, актуальність художнього досвіду Чехова можна виявити шляхом «від інакшого»; тобто тоді, коли ми забуваємо про залишену нам спадщину…

Сюжет маленької повісті сибіряка Романа Сонцева «Іноземці» частково казковий, частково детективний.

Сучасне сибірське село. У селі з’являється родина англійців; батько, мати і підліток син хочуть оселитися і жити у благодатному місці. Нових поселенців підтримують і представники влади, сподіваючись, що приклад того, як у глибокому сибірському селі можна влаштувати життя цивілізовано, прибутково, по-людськи, буде взірцем для наслідування, слугуватиме оздоровленням для розчарованого народу, що п’є і потерпає у митарствах.

Довго чи швидко, селяни дізнаються, що новопоселенці зовсім не іноземці, а одержима благою ідеєю інтелігентна родина. Як і має бути у казці, родина вже два села змінила, звідки їх вогнем заздрощів і недоброзичливості випалили, і ось — третя спроба налагодити взірцевий фермерський двір. Проте і тут, що мужики здатні були пробачити іноземцям (тим, якби то мовити, Бог дав жити окремо, культурно), своїм пробачити не можуть. І тут запалали злістю і заздрощами мужики, ось і третя садиба наполегливих Миколаєвих була спалена.

У врятованій від пожежі лазеньці герої підсумовують витрачені зусилля. Читачу наводять роздуми героїв і автора у зв’язку із тим, що сталося.

«Хлопчик Коля, лежачи обличчям проти стелі, не спав — він дивився на прозорі краплини смоли, що виступили на дошках, і гадав про те, що коли він вступить до Кембриджу і заробить перекладами і як репетитор грошей, то одразу витягне батьків із Сибіру — у спокійній королівській країні їх більше жоден не образить. І вони сюди ніколи не повернуться. Тому що цю країну назавжди заразили смертельною хворобою комуністи».

Треба вважати, хлопчик не самостійно дійшов до настільки чіткого діагнозу, оскільки навряд чи пам’ятає владу комуністів, проживши більшість свого життя у вільній, демократичній Росії.

Проте і місцевий адміністратор, доросла людина, міркує так само, як і підліток. Він теж твердо знає про те, звідки беруться у сучасному сибірському селі нероби, п’яниці і злодії. Ось його звернення до одного із підпалювачів: «…Ні, суко, це ви — іноземці… р-рать, яку Маркс підняв у Росії. На німецькі ж кошти! Чогось у себе вони там не зробили революції! Люмпени, злодюги, це ви — іноземці на загибель Росії… " Думки хлопця і місцевого адміністратора підтримує й автор, тільки вже не у політичному, а немовби у метафізичному вимірі: «Над казковою, у біло-сріблястих візерунках, тайгою плив яскравий круглий місяць. І в ньому як у дзеркалі було відображено обличчя диявола, жахливого блазня, який кинув око на Росію».

Без авторської вказівки читач міг би подумати, що «диявол» дивиться і на Латвію, і на Молдавію, і на Монголію, і навіть на Землю загалом.

Утім, для тих, хто вирішив втікати, їхати і ніколи вже не повертатися, діагноз не є настільки важливим. Для нас, у свою чергу, які не підшукують для себе і для своїх близьких «спокійної королівської країни», дуже важливим впевненість у ґрунтовності діагнозу, поставленого хлопчиком Колею і підкріпленого авторитетом місцевої адміністрації та автора.

Сумнів у тім, що «цю країну назавжди заразили смертельною хворобою комуністи», відбувається зовсім не через сліпу довіру у минулому секретарям обкомів, у минулому викладачам радянського права, у минулому членам редколегії журналу «Комуніст» і в минулому секретарям ЦК і членам Політбюро, які із обізнаністю у справі запевняють нас у тому самому, що й хлопчик Коля.

У той час як хлопчик Коля, ще молодий, не знає що будь-яка нова влада (а за свого віку ми в цьому впевнилися) звалює на попередню усе, що можна і неможна, і зовсім не для того, щоби, викривши, виправити, покращити, перетворити, а лише для того, щоби відвести погляд від власної неподобної діяльності. Партійність, що тотожне й антипартійності, політизованість надзвичайно звужують світогляд, обертають художника у «відданого помічника» тієї чи іншої партії. Чехов якраз-таки не полюбляв товсті літературні журнали через партійність, гуртківщину, що позбавляє волі і розмаху.

Маю провину у тому, що після прочитання маленької повісті щиро шанованого мною Романа Сонцева спливли у пам’яті не вчорашні володарі, а оповідання М. Лєскова «Уїдливий» і «!Нова дача " А. Чехова. Якби дали батьки прочитати Колі ці два невеличкі оповідання і широко відомі твори, можливо, роздуми підлітка не були би зведені до повторення почутого у телевізорі і прочитаного у передвиборчій листівці.

У Лєскова в «Уїдливому», як відомо, управитель, справжній англієць Ден, не тільки мав бажання, а й досягнув того, що життя селян у маєткові князя, який мешкає десь у «спокійному королівстві», відчула кардинальні зміни на краще. Мужики, у минулому «галмани», чернь, в якої тільки «розваги і злочинство» на думці, відчули статки, побачили реальні результати розумно організованої праці. Ден і різки скасував, і працювати стало легше «порівняно із минулим», та й сам він, за загальними свідченнями, був людиною «добрішої душі і найчесніших правил»…

І що з того? А те, що і в маленькій повісті Р. Сонцева. Спалили мужики і будинок управителя, і побудовані для їхньої же користі-прибутку завод і млин, до того ж іще самому управителеві «показали рожна».

Оповідання опубліковане у 1863 році, найщиріший комуніст післяреформеної Росії, М. Г. Чернишевський, вже ув’язнений до Петропавловської фортеці і навряд чи встиг заразити лєсковських мужиків «смертельною хворобою… ».

«Уїдливий», враховуючи усю живість та яскравість, залишає враження знайомства зі справжнім свідоцтвом, документом, не має жодного призвуку вимислу чи казки. Вражає фінал. Мужики-погромники, цілком визнавши свою провину, не дають згоди взяти знову готового їх пробачити, не приводити справи до суду, управителя: «троє заслані до каторжної праці, осіб дванадцять до арештантської роти, інших висічено у земському суді…»

Оповідання Чехова «Нова дача» написано у 1898 році, а сюжет має перегуки із маленькою повістю Р. Сонцева. Інженер Кучеров побудував міст. Приїхала до нього дружина. Дружині сподобались і берег, і ріка, і дивна долина із розкинутими у ній селами. Купили землю, двадцять десятин, побудували дачу. Вже готові були і дорогу провести для зручності місцевих мешканців, і школу влаштувати… І що з цього? Не дали мужики спокійно і вільно жити поруч із собою славним, інтелігентним, добрим людям.

Для того, щоби про жахливу безодню, що розділяє російських людей, багатих і бідних, освічених і темних, добрих і злих, заздрісних і безкорисливих, для того щоби сказати, наскільки важкий шлях до розуміння один одного тими, хто розмовляє однаковими словами, проте різними мовами, Чехову не знадобилося ані замаху, ані підпалення.

Дрібне злочинство, напади, зруйновані паркани, украдені уздечки та обценьки, а найголовніше, невідбутна глуха ворожість роблять життя нестерпним, неможливим. Не порозумілись. Родина порядних, доброзичливих інтелігентних людей видавлена підозрою, дріб’язковою мстивістю, душевною тупістю.

Те, що хлопчику Колі зрозуміло як двічі по два, для Чехова предмет серйозних і гірких роздумів. «…Чому вони не порозумілись і розійшлись як вороги? Який це туман. Який застилав від погляду найважливіше, і можна було побачити самі лише напади, уздечки, обценьки і весь той дріб’язок, який тепер під час спогаду здається такою нісенітницею?»

Склалося переконання, підкріплене чеховською цитатою, у тому, що сам Чехов вважав для художника важливим лише вміння правильно ставити запитання. Проте стійкий забобон, який застерігає шукати у Чехова «відповіді на запитання», заважає ці відповіді бачити, навіть коли вони висунуті вельми відкрито.

Зрозуміло, в оповіданні «Нова дача» немає відповіді на величезне історичне запитання про соціальне розшарування російського суспільства, проте Чехов стриманий від пошуків «винуватців» і вже тільки цим відмежовує думку читача від безплідного шляху.

Більш того, подолання непорозуміння між людьми можливо лише за умови сумісного руху назустріч один одному, лише маючи здібність обрати точку зору протилежного боку.

Інженер спілкується з мужиками із м’яким та впевненим вмовлянням, усе, про що він говорить, резонно і справедливо, проте він не бачить цієї сцени, своєї зустрічі з мужиками з боку, та автор бачить і показує.

Мужики повертаються з лісу, де ділили покіс. Чи треба пояснювати, що таке поділ у селі землі, покосів? Надії, образи, хитрощі, давні рахунки, заколот, нерви і нерви, іноді й бійка. Повертаються додому, назустріч інженер: «Він був у червоній кумачевій сорочці і у високих чоботах; за ним, висунувши довгого язика, йшов мисливський собака.

— Добридень, братці! — промовив він.

Мужики зупинились і зняли шапки».

Ось тобі і — братці. Для них — кожних клапоть землі життя. А цей приїхав, двадцять десятин для відпочинку, для втіхи, приємного проводження часу… Мова не йде про виправдання ані заздрощів, ані злості, але людина може побачити себе збоку й очима приречених на непроглядне життя, важку працю і напівголодне існування?

Та ось Родіон, «який розумів те, що йому говорили, не так, як потрібно», серцем збагнув те, чого не міг зрозуміти розумом: «…Ти нічого… — бурмотав він. — Зачекай роки два. І школу можна, і шляхи можна, та лише не одразу… Хочеш, скажімо, наприклад, посіяти на цьому пагорбі хліб, тоді спочатку викорчуй, вибери усе каміння, іще потім зори, ходи собі й ходи, поки не посилиш».

Можливо тільки вдячній Роману Сонцеву, людині, яка щиро співчуває людям, через те, що змусив згадати про Лєскова, створив зайвий привід зняти з полки том Чехова, пригадати його заповіти.

Відзначаючи переваги критичних робіт П. М. Островського, брата видатного драматурга, Чехов писав О. М. Плещеєву: «Важливо не те, що у нього є певні погляди, переконання, світогляд, — все цієї миті має кожна людина, — проте важливо, що він володіє методом; для аналітика, чи він науковець або ж критик, метод складає половину таланту».

А для художника, для письменника? Якщо ти хочеш не тільки зобразити, проте і судити, аналізувати, то і тут метод матиме найперше значення.

І якщо сам Чехов так далеко і проникливо бачив життя, не лише ту, що його оточує, проте й ту, що оточує нас, якщо судження його про наше життя глибші і точніші за наші судження, це означає, що його підхід, його метод був правильним!

Утім, чи можна назвати методом художнє розуміння життя? Що це таке? Це передовсім відсутність упередженості, остаточної відповіді, партійності, усього, що обертає твір у кращому випадку на ілюстрацію, у найгіршому — на прокламацію.

Художнє розуміння життя містить у собі передовсім довіру до власне життя, не вигаданого, а безпосереднього, здібного не тільки породжувати питання, проте й мати у собі відповіді.

Чеховський метод, можливо, не є універсальним, проте він блискуче виявив власну спроможність у художньому дослідження головної теми, і тема ця — порозуміння, точніше, взаємонерозуміння, що панує поміж людей.

«На всій землі було одне наріччя…»

…І сказали вони: побудуємо собі місто і фортецю просто небес і зробимо собі ім’я, щоби ми не були розпорошеними по обличчю всієї землі. І зійшов Яхве подивитись місто і вежу, що її будували сини людські. І промовив Яхве: ось один народ, і одна у всіх мова… і не покинуть вони те, що замислили робити. Зійдемо ж, і змішаємо мову їхню, так щоби вони не розуміли мовлення іншого…

Люди перестали розуміти один одного. Великий задум був зруйнований. Чудова притча, гірка і повчальна, про прокляття непорозуміння.

А може бути, класика, можливо, велика література і є богоборчий виклик, протистояння посланій страті нерозуміння один одного?

Сімдесят років ми будували грандіозну, проте незручну для життя вежу. Ми перестали розуміти один одного, і вона була зруйнована.

Протягом року Чехов побудував Білу дачу із сипкого кримського каменя, і вона стоїть вже сто років, і буде стояти, допоки для нас, як і для Чехова, будуть святими — «людське тіло, здоров’я, розум, талант, натхнення, любо і повноцінна свобода, свобода від брехні і сили, у чому б останні не були виражені».

Джерело: Чеховські читання в Ялті: вип. 11. Біла дача: перше століття. Зб. наук. пр. / Будинок-музей А. П. Чехова в Ялті. — Сімферополь: ДОЛЯ, 2007. — 384 с. Укладач і науковий редактор — кандидат філологічних наук А. Г. Головачова.