Марк Розовський: "Інтелігент не повинен піддаватися пропаганді"

Андрій КЛИМЕНКО, головний редактор «Я»
переклад з російської — Катерина ТУРКІНА

У той самий день, у тому самому сакральному для театралів місці — Ялтинському будинку Чехова — ми мали майже однакові запитання до двох відомих діячів театру — українського, Леся Танюка, та російського, Марка Розовського. Та ось які відповіді отримали… Наш співрозмовник російський режисер і драматург Марк РОЗОВСЬКИЙ.

— Марку Григоровичу, мабуть ви очікуєте перше запитання про Ялту, театр та фестиваль, проте воно буде іншим… Не секрет, що градус напруги між Україною та Росією підвищується. І нічого, якби ця напруга або навіть ворожість була між політиками, державними діячами тощо. Але ж ми бачимо, що вона переходить на рівень підсвідомості людей і знаходить свій вихід у взаємних образах, наприклад, уболівальників на футбольних матчах.

Якщо почитати інтернет-форуми, на яких відбуваються суперечки, можна побачити, що зневажливих звертань, на кшталт «кацапи-москалі-хохли» стає щоразу більше… Настане час, коли політики порозуміються. Але посіяні ними зерна ворожості — вони вже є. Що ми з вами як інтелігенція маємо зробити? Як не розбратати народи назавжди?

— Як ви розумієте, у мене немає жодної програми дій. Ваше запитання надзвичайно конкретне — що ми повинні зробити, що має робити інтелігенція?

Будь-який інтелігент повинен залишатися самим собою. Тобто людиною, до якої ніколи не причепиться жодна ксенофобія. Бути людиною, яка ніколи не піддасться ані пропаганді, ані агітації.

Що стосується простих людей, яким, можливо, з одного боку, варто було б докорити за їхню темноту; за їхнє «неусвідомлення» себе у світі — адекватне; за їхню зверхність до інших народів… Але це завжди було властиве не так народу, як «печерним». Тобто, частині народу, яка втратила орієнтири — що є злом, що є добром.

«Печерні», до речі, це вислів не мій, а Пушкіна. Тому, коли ви говорите про ці «виявлення» — це мовить «печера». Вона — в інтернеті, вона — на стадіоні, вона — у тому побуті, який, на жаль, далекий від високих цілей і завдань, що стоять перед людством. Якщо ж людина цих завдань не відчуває, вона виявляє себе згідно зі своїми темними, дурними уявленнями.

Реагувати на це треба. Принаймні, треба все це фіксувати, констатувати, запам’ятовувати. А наступна справа інтелігенції — подивитися у корінь питання та поставити перед суспільством власні вимоги.

Які, якщо б і не позбавили людей ксенофобії, то принаймні зменшили б її градус. Власне для цього інтелігенція має можливості. Річ у тім, що власне та ворожість, про яку ви говорите — вона ж культивована спеціально тими політиками, яких я і політиками не вважаю. Певніше, вважаю політиканами. Ми маємо пам’ятати найголовніше: політики приходять та покидають нас, а ми — продовжуємо жити.

Проте, на жаль, історія нас вчить тому, що на цьому шляху можуть бути й жертви та кровопролиття. І багато того, що ми називаємо катаклізмами історії. Якраз до цієї м’ясорубки історії можуть бути втягнені народи. Саме тут, мені здається, треба бути особливо пильними. І відчувати, де політиканство переходить усі грані дозволеного і стає поводирем аморального способу впливу на людей. Ось це — і є ключовим питанням.

Але одразу виникає запитання і про відповідальність цих політиків. Ви розумієте, настане час, коли історія усіх прикличе до відповіді. Одних вона прикликає до відповіді запізно; інших — досить швидко. Я маю на увазі, скажімо, Нюрнберзький процес. Проте зрозумілим стає те, що люди, які сьогодні сприяють ворогуванню, залучають до ворожого відносин між народами, нас приведуть до тупику.

— Чи вважаєте ви можливим проводити в Ялті якісь довготривалі, великі акції, майстер-класи, лабораторії… Що може Ялту наблизити до театрального мистецтва Росії, до світового театрального мистецтва?

— Ялтинський театральний фестиваль є якраз тим «мостом», який може об’єднувати народи та їхню культуру. Це — абсолютно очевидно. І тут немає жодної пропагандистської полови. І це — безцінно. Що стосується того, як розвивати цей фестиваль… Наше спілкування — спілкування театру «У Никитских ворот» з Ялтою, ялтинською публікою, з театром імені Чехова, я цілком згодний — це було би справжнім дивом дивним. Авжеж, потрібна певна підтримка. Фінансова підтримка з боку людей, які хочуть посприяти цьому спілкуванню.

У цьому сенсі, знаєте… Ось Чехов — він шляхетний чим? — Тим, що він виховує меценатів, як не дивно. Невидимо. Тому що у нас в Росії достатньо багато щедрих, відкритих, багатих людей, які можуть кинути велику суму… На що? — Іноді вони кидають цю суму на свята та феєрверки; на бенгальські вогні. І все це злітає у повітря. Тобто сплачують отакі «пшики».

А Чехов якраз-таки — він тримає всіх на найвищому рівні… Він не дозволяє цих «світових дивовидів». Адже всі кошти, які сюди надходять з кишені щедрих, добри, щирих, багатих людей — а в Росії сьогодні такі є — саме завдяки Чехову, йдуть одразу на справу. На конкретну справу.

Авжеж, театру «У Никитских ворот» хотілося б привезти сюди весь свій репертуар. Хотілося б показати усе, що ми маємо. Тим більше, що наш театр — різний за жанрами, формами, мовами: маємо і мюзикли, і психологічну драму, маємо і п’єси сучасних авторів. Практично, це все — такі «хіти» для широкої публіки. Перепрошую, що так кажу сам про себе — це не тому, що я хочу саморекламою займатися, але ми, власними силами, намагаємося робити мистецтво.

До того ж, якщо мистецтво набуває найрізноманітніших форм, додаючи, як ви сказали — майстер-класи, спілкування з молоддю, яка сьогодні позбавлена високого мистецтва, то, авжеж, про це можна тільки мріяти.

Я, безумовно, скільки маю сили, зробив би все, що залежить від мене, щоби підтримати ці чудові ідеї. Проте мені б не хотілося займатися маніловщиною, я хочу бути обережним. Адже можна зараз виголосити, що я стану «провайдером», а згодом мине якийсь час, і читач вашої газети запитає: «І що, „провайдер“, що ти зробив?»… І з’ясуємо, що ми тільки гучно виголосили, але практично нічого не здійснили.

Власне ідея мені надзвичайно до вподоби. Тому я повторюю: театру «У Никитских ворот» — тому що за мною є конкретні люди, є конкретний репертуар, і ми займаємося своєї улюбленою театральною справою — не треба нічого, ми абсолютно безкорисливі. Кличте нас! Ми відгукнемося одразу ж!

Я поставив у Москві «Ромео і Джульєтту», і до мене прийшов увесь Старий Арбат. Тобто — молодь із «залізяками», шістьма сережками — у ніздрях, у пупку… Вони з пивом прийшли, вломилися до зали… Ми же не могли обшукувати і відбирати. Вони смоктали пляшку, реготали… Та ось почався спектакль за великою п’єсою Шекспіра. Про любов. З музикою Чайковського. У перекладі Бориса Леонідовича Пастернака. Та ось точнісінько, як у вас сьогодні — один до одного… Рівно за три хвилини вони відкрили роти. Була така тиша, і вони так слідкували, як не дивно за сюжетом… І вони ж не читали «Ромео та Джульєтту», а якщо й бачили, то який-небудь «джинсовий» фільм. Для них усе було новим.

— Питання у цьому контексті. Існує популярне слово, яке я ненавиджу — «гламур». Тому що в моєму сприйнятті «гламур» — це приблизно те саме, що на початку минулого століття називали «кітч»…

— Але це не зовсім так. «Кітч» — це своєрідний несмак. Спеціально низького класу. А гламур не буває кітчем. Гламур немовби вступає у боротьбу із кітчем. І, безумовно, в результат також стає кітчем у сприйнятті нормальних людей. Тому що буває такий гламур, від якого є бажання відсторонитися. Але, все-таки, гламур — це те, як герой Маяковського казав: «Зробіть мені гарно». А кітч… У цьому випадку не обов’язково, щоби було гарно. Тут все може бути і жахливо.

— В останній час зі словом «гламур» у мене виникає асоціація поєднання блідо-рожевого з яскраво-зеленим…

— Існують же на це причини! Розумієте,  сьогодні культ грошей, культ розкішного життя. Культ не просто грошей, а шалених грошей. Тобто грошей, які не за допомогою праці виникають, а завдяки якимось відсоткам, якомусь вдалому договору. Тобто вони падають на людину дощем. Або ж навпаки — людина стає банкрутом; фірма банкрутує… І вона шукає якийсь вихід зі свого трагічного стану… Ми живемо в іншому соціумі, в іншій формації. І це теж треба враховувати. І театр також живе в цьому соціумі.

— Проте гламур переможе Чехова чи не переможе?

— Ні. Ніколи. Та ось Чехов перемагає доволі часто… Хоча, що значить перемагає?! Чехов, який стоїть на книжній полиці. — він абсолютно непереможний. Культура непереможна. Дух не може бути надламаним. Він усевічний. І він неподільний. Його не може бути багато чи мало. Він існує. І як такий, як канон, він абсолютно непереможний.

Та ось наша свідомість може отримати таку діру. Коли ми опиняємося поза Чеховим, то опиняємося поза культурою. Ми опиняємося поза мистецтвом — істинним, справжнім. Цілі покоління людей опиняються поза мистецтвом. Вони живуть імітаціями так званого мистецтва. Їм здається, що ось це замінник мистецтва — і є мистецтвом. Вони не можуть навіть відрізнити мистецтво від немистецтва. Ознака високого мистецтва — це завжди біль. Біль автора. А сьогодні за взаємовідношень з мистецтвом ніхто ніякої болі мати не хоче. Усі хочуть розважатися, усі хочуть отримувати задоволення, усі хочу отримувати насолоду. Це — протиріччя.

Проте воно було і за часів Антона Павловича. І за часів Антона Павловича були і «кітчові» письменники, і «гламурні» письменники. Ми просто про них не знаємо. Тому що вони пішли.

І за часів Чехова у театрі була маса комерційних підробок, які не мали нічого спільного із чеховським поглядом на людину. Їхні методи відкидали Чехова. Сам Чехов не дуже вірив у те, що залишиться на століття. Він взагалі говорив про те, що його твори проживуть після його смерті не більше ніж п’ять-сім років. І говорив про це щиро. Він знав, про що говорив, тому що він знав Росію. Інша річ, що він жив разом із сумлінням, і чудові його прості слова. Адже у Чехова усі глибинні думки завжди виражені найпростішими, зрозумілими словами.

Чехов сказав колись — може бути, я не дослівно процитую, «злякався» трохи, оскільки спілкуємося ми в його будинку-музеї, — що тільки тоді людина стане кращою, коли ми покажемо її такою, якою вона є. Розумієте? — Це ж повне заперечення мистецтва соціалістичного реалізму. Він цим і займався. Чому наш спектакль має назву «Доктор Чехов»? Він брав хворого, робив йому резекцію, бачив рак… Зашивав. Або лікував.

Він діагностував і писав людину такою, якою вона була. Хтось, по-моєму, порахував у творах Чехова вісім тисяч героїв. Вісім тисяч характері він написав. Це — населення невеличкого міста. Це, можна сказати, «маленький стадіон». Незважаючи на це він кожну індивідуальність виписав. Вісім тисяч індивідів! Усі вони відмінні власними характерами. Та ось ці вісім тисяч людей… Серед них я побачив тільки двох позитивних людей. Це Пржевальський та доктор Димов. Усі інші — з «надламинкою», із комплексами, безпомічні, внутрішньо надірвані, вони мучаться ті мучать своїх близьких…

Чехов був нещадним у відношенні до всіх нас. Авжеж, безумовно, комусь він більше співчував, комусь — у меншому ступеню. Проте він нікого ніколи не висміював, не викривав — він саме діагностував хворе суспільство. Що складене з божевільних, напівбожевільних або запаморочених людей.

Власне це ми і цінуємо. Тому що він давав картину нашого не побуту, а буття. Він робив побут, а через цей побут виникало буття…

Переклад з російської: Катерина ТУРКІНА, студентка Кримського гуманітарного університету, м. Ялта