Ціна поляризації: націєтворення і євроінтеграція у Молдові та їхній вплив на українсько-молдавські відносини (1)

"Ціна поляризації: націєтворення і євроінтеграція у Молдові та їхній вплив на українсько-молдавські відносини» є звітом про принципи політичної стратегії, підготовленим Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика (ІДПО) в межах діяльності Робочої групи громадянського суспільства «Україна — Молдова» за підтримки проекту «Об'єднуємося заради реформ» (UNITER), який фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та виконується незалежною міжнародною неприбутковою корпорацією Pact Inc.

Підбір ілюстрацій — "Я"

На верхньюму фото: мітинг у Кішиневі у 2002 році, текст на транспаранті "Румунський народ — румунська мова", із сайту commons.wikimedia.org

Зміст

Основні положення / Загальні зауваги / Політика ідентичності та (не)обґрунтовані страхи романізації та уніонізму / Поділене суспільство Молдови /

Новий уряд і політика стосовно меншин / Етнічний склад Молдови / Відносини між більшістю та меншинами / Деякі проблеми, пов'язані з конкретними етнічними групами /

Електоральні процеси в Молдові: динаміка та рейтинги з точки зору національних меншин /

Роль НУО та ЗМІ в Молдові. Погляд на перспективи використання їх потенціалу у зміцненні двосторонніх відносин / Українська громада у Придністров'ї / Національний вимір молдовських ЗМІ /

Молдова — Україна — ЄС: нові реалії / Висновки / Рекомендації / Додаток 1 / Додаток 2 /

Основні положення

Після Помаранчевої революції і аж до недавнього часу Україну вважали безсумнівним демократичним лідером з-поміж пострадянських республік. Молдова, що з 2001 і аж до зміни влади 2009 року перебувала під правлінням комуністів, розглядалася не лише як економічно бідна, але й як непрогресивна в багатьох інших відношеннях країна.

Ситуація змінилася на протилежну після парламентських виборів 2009 р. в Молдові та президентських виборів 2010 р. в Україні. Нова урядова коаліція в Молдові, Альянс за європейську інтеграцію, розпочала практично зорієнтований і, отже, цілком реалістичний курс відновлення добрих відносин з Європейським Союзом, незважаючи на всі проблеми та перешкоди. Між тим в Україні ситуація з демократією погіршувалася, а процес європейської інтеграції став швидше риторичною вправою для зміцнення владних позицій. Тож не дивно, що Молдова, яка просувається в перемовинах про асоційоване членство та лібералізацію візового режиму з «безпрецедентною швидкістю» (1), була оголошена пріоритетом номер один в межах «Східного партнерства» (2).

На жаль, високі очікування щодо швидкого прогресу у внутрішніх реформах та щодо темпів зближення з ЄС практично розтанули після визнання недійсним референдуму 5 вересня 2010 р. Таким чином, низькі показники участі в референдумі, які стали серйозним ударом по владній коаліції, неминуче мали повернути Молдову до пошуку консенсусних шляхів націєтворення та європейської інтеграції.

Українсько-молдовський кордон, фото з сайту fiesta-club.ru, автор Chudo

Урок для молдавських комуністів, який би вони могли винести з парламентських виборів 2009 р., пов'язаний із тим, що збільшення ставок проти опонентів за рахунок акцентування на чутливих питаннях стало одним із факторів, які призвели до перемоги опозиції. Оскільки нинішні політичні сили в Молдові виразно поділені на два табори — «комуністів» (КПРМ) і «не-комуністів» (Альянс за європейську інтеграцію — ЛДП, ЛП, ДП, АНМ) (3), очікується досить гостра боротьба. При цьому в призначених на 28 листопада 2010 р. парламентських виборах ключову роль можуть відіграти етнічні меншини.

Аналіз останніх результатів соціологічних досліджень та обговорення кола питань з представниками різних політичних сил республіки Молдова показали, що представники титульного етносу і, відповідно, члени національних меншин по-різному оцінюють політичну ситуацію в країні та мають відмінні політичні орієнтації.

Етнічні молдавани здебільшого підтримують демократичні партії, представлені у правлячому Альянсі за європейську інтеграцію (за винятком Альянсу «Наша Молдова»), хоча компартія Молдови та її лідер Володимир Воронін також мають серед них доволі високий рейтинг. Етнічні українці, росіяни та члени інших національних громад, навпаки, віддають перевагу КПРМ і готові голосувати за неї на наступних парламентських виборах. Вони також голосували б за Президента Вороніна у разі введення в країні прямих президентських виборів (4).

Придністровський чинник обумовлює окремішній розвиток розколотого громадянського суспільства Молдови.

Національний/етнічний фактор (враховуючи значні розміри української та російської меншин) міг би відігравати консолідуючу роль та сприяти реінтеграційним процесам, але цього, на жаль, не сталося. Українська громада (репрезентована десятьма офіційно зареєстрованими громадськими організаціями) не має координуючого органу і тому нездатна об'єднати зусилля заради розв'язання спільних нагальних проблем, а також для успішного інтегрування у демократично зорієнтований, проєвропейський мейнстрім молдавського суспільства.

Молдавани і далі з застереженням ставляться до нещодавніх політичних змін в Україні, надто у стосунку до Придністров'я. На жаль, погрози України посилити свої позиції у перемовинах зі взаємно чутливих питань шляхом, скажімо, запровадження для відвідувачів з Молдови мінімального порогу місячного доходу 1 200 євро може завдати шкоди партіям, що складають нинішню проєвропейську владну коаліцію, на листопадових парламентських виборах у Молдові.

Нещодавні події в обох країнах засвідчили, окрім іншого, нездатність українського та молдавського політичних класів навчатися на помилках один одного.

Провал референдуму 5 вересня не тільки вдарив по, як тепер стало очевидним, дещо перебільшеним амбіціям молдавського керівництва, а й позбавив Україну вкрай необхідного прикладу того, як можна долати величезні труднощі на шляху до європейської інтеграції шляхом консолідації суспільства навколо стратегічної мети.

Офіційні українсько-молдавські взаємини потребують серйозного переосмислення. Поки цього не відбулося, громадянські суспільства в обох країнах мають виявити достатньо мудрості та зрілості заради здійснення рішучих кроків до справжньої взаємодії та співпраці.

Загальні зауваги

На думку міжнародних оглядачів, що працюють у Кишинеу, суттєва відмінність у ставленні до Придністров'я нової молдавської влади порівняно з попередньою адміністрацією Президента Вороніна полягає в тому, що вона «нарешті почала ставитися до придністровців як до співгромадян».

Адміністративний поділ Румунії 1930 р., з сайту wikipedia.org

Схоже, що таке враження виникло завдяки деяким висловлюванням віце-прем'єра Віктора Осипова, який є виразником нинішньої молдавської позиції стосовно Придністров'я. Він стверджує, що обсяг контактів між сторонами збільшився і що уряд Молдови дав чітко зрозуміти усім закордонним учасникам переговорного процесу: єдиним прийнятним для нього переговорним форматом є 5+2, на відміну від формату 2+1 (сторони конфлікту плюс Росія), який презентував уряд Вороніна (чи який був нав'язаний останньому).

Недавня зміна режиму в Україні викликала в Кишинеу велику стурбованість, і наразі урядова коаліція надзвичайно пильно ставиться до будь-яких нових проявів у розвитку подій.

Так, офіційний Кишинеу був стривожений чутками, що циркулювали напередодні зустрічі українського Президента з його російським колегою 17 травня. Загальна тенденція в Молдові — як в експертному, так і в політичному середовищі — полягає в тому, що роль України в недавніх перемовинах з Росією оцінюють позитивно: українських дипломатів вважають такими, що наполягають на форматі 5+2 та зміцненні міжнародного виміру в зусиллях з придністровського врегулювання.

Загалом, у Молдові з пересторогою ставляться до будь-яких кроків України, особливо стосовно Придністров'я.

Інші, політично менш вибухонебезпечні проблеми, як-от Паланка, Джурджулешті тощо, обговорюють без такої напруги, хоча молдавська влада також вважає їх проблемними.

Була висловлена думка, що українсько-молдавські відносини нагально потребують якісного незалежного аудиту. Один з провідних молдавських експертів назвав турецький підхід «нульової проблеми» у ставленні до своїх сусідів доброю моделлю.

Наразі виглядає, що в українсько-молдавських відносинах можна очікувати ескалацію напруження у зв'язку з поновленням дискусії навколо паланкської ділянки магістралі Одеса — Рені.

Позиція, яку зайняла українська влада (намір підняти мінімальний бар'єр доходів для прибульців з Молдови до необґрунтовано високої межі у 1200 євро на місяць), веде до порушення прав громадян на вільне пересування, і в Молдові побоюються, що вона може навіть негативно вплинути на шанси нинішньої проєвропейської коаліції на парламентських виборах цього року.

Такі наміри слід називати своїми іменами — це спроба шантажувати уряди, порушуючи права громадян. Замість того, щоб рухатися до більш відкритого та вільнішого світу, східноєвропейські нації не лише виявляються виключеними із заможнішої «великої Європи», а й починають, таким чином, замикати двері один перед одним і створювати бар'єри там, де ще вчора їх не було.

Румунія та Молдова в період між 7 вересня 1940 и 2 липня 1941 рр., з сайту wikipedia.org

Такі підходи, коли люди стають заручниками у грі «великих» інтересів та здобутків, штовхають посткомуністичну частину Європи назад в орбіту її тоталітарного минулого. Вони заслуговують на рішуче засудження з боку громадянського суспільства.

Політика ідентичності та (не)обґрунтовані побоювання романізації та уніонізму

Станом на 2004 рік населення Молдови складало 3 383 332 осіб (дані перепису 2004 року). Переважна більшість (75,8%) — етнічні молдовани; водночас 2,2% визначили свою етнічну приналежність як румуни.

З боку молдавських інтелектуалів, громадянського суспільства та деяких партій лунали гучні скарги на те, що уряд Вороніна підправив кількість тих, хто заявив про свою «румунську» ідентичність. Хоча на опитуваних і міг чинитися деякий тиск, його вплив, на наш погляд, не варто переоцінювати.

Носії «румунської» ідентичності в Молдові представляють лише частину вузького прошарку освіченої еліти, утім, частину досить впливову. Представлені вище цифри, однак, не слід інтерпретувати спрощено, як такі, що віддзеркалюють відповідні політичні уподобання.

Політичні реалії, що стоять за цією політикою ідентичностей (і виявляються найбільш виразно у виборчих уподобаннях), є такими: країна розділена на молдавську спільноту та більш або менш однорідну «російськомовну».

Молдова й далі залишається значною мірою аграрною країною: співвідношення міського та сільського населення складає тут 38,6% до 61,4%.

Що стосується політичних поглядів, то молдавське політичне поле є різко розділеним лініями ідентичностей.

Цей поділ стосується лінгвістичних/культурних ідентичностей, що ділять населення на корінну та некорінну (прибулу) частину (5). До останньої належать такі чітко окреслені меншини, як українці та гагаузи, від яких навряд чи слід чекати значного відсотка голосів за партії, що складають нинішню проєвропейську коаліцію й рішуче заявляють про відданість демократичним принципам.

Здається, для громадян Молдови, які не є етнічними молдованами, зокрема й для українців, немає підстав не прагнути європейської інтеграції або демократії. Утім, чинником, який визначає голосування за ті чи інші сили, наразі є не політичний розклад і не сучасність/несучасність, а культурна та лінгвістична ідентичність.

Протести в Кішиневі 7 квітня 2009, на транспаранті напис "Румунія перш за все...", з сайту commons.wikimedia.org

Справжні причини пов'язані більше з тим, що молдавське суспільство залишається у такому саме розділеному стані, в якому воно підійшло до конфлікту 1992 року. На відміну від України, тема побудови громадянської нації не є тут предметом жвавих політичних дискусій. Переймаються цим лише деякі політичні партії. Для меншин, як виглядає, безальтернативним вибором є Комуністична партія, і це робить європейську перспективу та ідею єдиної політичної нації дещо скомпрометованими з огляду на тривале комуністичне правління. Кращою альтернативою є зараз лідер Демократичної партії Маріан Лупу — він, якщо буде обраний на посаду Президента прямим голосуванням, має потенціал стати об'єднавчою фігурою.

Можна порекомендувати українському громадянському суспільству, особливо представникам аналітичних центрів — попри тиск, що вони відчувають нині у себе вдома, й певний скептицизм, який супроводжуватиме будь-які спроби українців виступити експертами у галузі демократії та/або націєбудування в Молдові — долучитися до заохочення молдавської внутрішньої дискусії щодо проблеми побудови громадянської нації, долаючи підозри, що неминуче виникатимуть навколо таких тем, як-от мовна політика, націоналізм тощо.

При побіжному розгляді це може здаватися безнадійним, адже навіть визначні місцеві експерти цілком спокійно ставляться до реалій розділеної країни (як сказав один урядовий експерт високого рівня, «подивіться, для багатьох балканських націй є цілком нормальним залишатися в розділеному стані, і з ними все гаразд»). Але позитивним для України результатом нинішніх бурхливих політичних процесів у Молдові може стати тільки зміцнення Молдови як нації.

Від 1988–1989 рр., з рухом Молдови до незалежності від Радянського Союзу, слово «уніонізм» стало одним із модних. Воно означало возз'єднання з Румунією на ґрунті повернення статус-кво 1940 року,

коли, у відповідності до пакту Молотова–Ріббентропа, Радянський Союз окупував Бессарабію, тоді — провінцію Румунії, а колись — Російської імперії. Для націоналістично налаштованої інтелігенції румунська ностальгія десятиліттями була тісно пов'язана з ідеєю незалежності від російського/радянського панування. Уніонізм можна розглядати як крайній прояв румунської ностальгії. Його апологети стверджують, що політичне об'єднання двох держав неминуче.

Поширеніша, м'якіша версія румунської ностальгії виявляється у тенденції більшості молдавських інтелектуалів до перевизначення своєї ідентичності як румунської і до представлення молдавської ідентичності як ідеологічного проекту, «нав'язаного» імперіалістським російським/радянським колоніалізмом.

Попри те, що уніонізм навряд чи мав колись підтримку більшості в Молдові, романізація від початку незалежності зачепила багато важливих символів, як-от назву державної мови, національний гімн, прапор і озброєння, і, що особливо важливо — освітню галузь, де румунські підручники з мови та історії були прийняті за стандарт.

Опозиційною до уніонізму та румунізації стала ідеологія Придністровського розкольницького руху на початку 1990-х, що призвело до створення сепаратистського формування та затяжного політичного протистояння Кишинеу та Тирасполя.

У Молдові Комуністична партія наполегливо виступала проти румунізації й навіть намагалася запровадити альтернативну ідеологію «молдованізму». У сучасній Молдові є й інші партії, насамперед Демократична, які протистоять румунізації й намагаються виробити ідеологічну альтернативу.

Протести в Кішиневі 7 квітня 2009, з сайту commons.wikimedia.org

Ґрунт для таких спроб складають: неприйняття румунізації етнічними меншинами всередині правобережної Молдови та більшістю придністровців; небажання більшості етнічних молдован (крім інтелектуалів та, можливо, деяких представників молодших поколінь) відмовлятися від молдавської ідентичності та назви рідної мови «молдавська»; і, нарешті, розуміння безплідності спроб ствердити єдину громадянську ідентичність та побудувати націю під гаслами, що, фактично, позбавляють Молдову власної окремішності.

В Україні об'єднання Молдови з Румунією чи будь-які кроки у цьому напрямі завжди сприймали вкрай напружено. Відчуття загрози можна пов'язати, крім іншого, з побоюваннями, що румуномовні меншини в Україні можуть мати спокусу приєднатися до такого союзу.

Більшість українських дипломатів та впливових політиків упевнені, що справжня мета Румунії в регіоні полягає в тому, щоб зібрати всі території, де проживають помітні за обсягом румуномовні спільноти, в єдину національну країну.

Та попри те, що навіть деякі визначні румунські політичні діячі, насамперед Президент Басеску, можуть і далі мріяти про щось на кшталт всерумунської єдності, всі зусилля Румунії у цьому напрямі, зокрема й суперечлива програма випуску румунських паспортів для нащадків колишніх громадян Румунії, найімовірніше, не матимуть серйозних шансів змінити кордони.

Нинішня румунська політична концепція «одна нація — дві (румунські) держави» стосовно Румунії та Молдови, схоже, породжена чутливістю Румунії щодо неприйняття Євросоюзом будь-якого типу ідеологій відродження імперій та бодай найменшої можливості збройного конфлікту в межах його кордонів.

Розглядаючи ці проблеми, українські експерти та політики мають спробувати краще зрозуміти, що румунізація (чи, радше, розвиток румунської ідентичності за рахунок молдавської у сполученні з більшим культурним впливом Румунії на Молдову насамперед через освітні засоби) насправді означає для молдавських інтелектуалів.

З другого боку, їм не варто недооцінювати напруження, що виникає у процесі змагання між двома ідентичностями (молдовани та «румуни») всередині Молдови та того, як це напруження сприймається поза молдавськими етнічними спільнотами, зокрема в Гагауз-Ері та в сепаратистському регіоні — Придністров'ї.

Кожен з цих контекстів складає для румунської ідентичності та румунізації різний набір культурних та політичних реалій.

Коли молдавський інтелектуал каже: «я румун», то це є насамперед виявом групової гордості та гідності і (дещо відчайдушною) спробою через приєднання до більшої історичної та культурної традиції подолати стереотипи сприйняття Молдови як відсталої аграрної країни.

Такі почуття слід поважати та толерувати, оскільки навряд чи можна чогось домогтися, принижуючи гідність іншого. Тому можна порадити ретельно зважувати будь-який публічний відгук на відчуття загрози румунізації в контексті Молдови.

Фрагмент карти початку 1700-х років — "Ukrania qvae et Terra Cosaccorum cum vicinis Walachiae, Moldaviae, Minorisque Tartariae provinciis exhibita a Ioh. Baptista Homanno. Noriberga, Cum privilegio Sac. Coes. Majest. – Украина и Земля Казаков, с соседствующими Валахией, Молдавией и провинциями Малой Тартарии, представленные Иог. Баптистом Хоманном. Нюрнберг"

Розмовляючи як з молдавськими «румунами», так і з молдавськими молдаванами, а також і з доволі виразно «антирумунськими» придністровцями, українські дипломати та публічні особи не повинні виглядати такими, що ділять колег на «правильних» і «неправильних», оскільки обидві сторони мають однаково потужні мотиви, а картина в цілому є досить нетривкою і змінюватиметься ще неодноразово. Ситуація є такою, що в сучасній Молдові для України немає ані якогось одного партнера, на якого варто покладатися, ані єдиного «на всі випадки життя» підходу.

Для меншин, що мешкають у Молдові, румунізація (що в цьому разі сприймається як процес, через який молдавські співгромадяни можуть ще більше віддалитися від своїх співгромадян-слов'ян на відміну від ситуації радянських часів) асоціюється з побоюваннями втратити власні ідентичності, законність вимог про рівний статус, або навіть з ризиком бути асимільованими набагато більшою неросійськомовною громадою.

Можна порадити українським дипломатам та впливовим політикам виробити політичний підхід, який допоміг би всім цим групам (а не лише етнічним українцям) згадати, що саме Україна, а не Росія, є сусідом Молдови, а для етнічних українців вона є також культурною батьківщиною. Ці спільноти почуватимуться впевненіше й надійніше в Молдові, якщо глибше усвідомлюватимуть, що Україна також є частиною їхнього сусідського простору.

У дальшій перспективі відродження молдавсько-українських історичних зв'язків допоможе Молдові зміцнитися як суверенній політичній та громадянській нації.

Напевне, також було б корисним спробувати виробити з молдавськими колегами й, можливо, з іншими дійовими особами регіону, спільне бачення східноєвропейського регіону як зони вільного руху людей, ідей, товарів, послуг та спільних стандартів прав людини. Поки що замість досягнення прогресу в цих напрямах на рівних з Євросоюзом, ситуація на пострадянському просторі суттєво погіршилася (найбільш помітно — щодо свободи пересування).

Для придністровців румунізація означає виправдання війни 1992 року та легітимну підставу для вимог про незалежність.

Стосовно придністровської кризи, кращим сусідським відносинам між Україною і Молдовою сприяло б наше ввічливе, але наполегливе нагадування нашим сусідам, що розв'язання цієї проблеми — їхній не лише інтерес, а й відповідальність перед усіма країнами-сусідами, насамперед Україною. А також — що найкращого результату Кишинеу може домогтися не завдяки віддаленим, хоча й впливовим світовим столицям, а через діалог з придністровцями й серйозні спроби залучити й завоювати їхні серця й думки — причому не лише офіційних осіб, але й набагато ширших сегментів суспільства.

Потрібне нове трактування розв'язання конфлікту — не як інтеграції території, а як з'єднання людей, створення відчуття спільного громадянства та (від)будування нації.

Фото з сайту commons.wikimedia.org

До цього можна буде дійти лише тоді, коли сторони усвідомлять, що 1+1 має бути чимось більшим за 2, і реінтеграція може мати сенс лише тоді, коли певні набутки від неї матимуть УСІ задіяні учасники, як-от уряди, політики, бізнесові структури та громади. Наразі логіка підходу до придністровського врегулювання виглядає так: 1+1 = (трохи) > 1.

Обидві сторони наразі відчайдушно намагаються зберегти ситуацію статус-кво, хоча називають її по-різному: офіційна Молдова — «боротьбою за реінтеграцію», а Придністров'я — «боротьбою за незалежність».

На практичному рівні українські дипломати та експерти цілком обізнані з реаліями розділення Молдови у сфері політики ідентичностей. Однак, щоб ефективно давати раду цій ситуації, потрібна певна вигадливість та неабияке терпіння. Попри це, домінантним підходом поки що залишається пошук за всіма різноманітними локальними інтересами єдиної «об'єктивної» істини. При тому, що елементи молдавського суспільства не вповні складаються в єдине ціле, важливо, щоб Україна і далі могла розуміти всі його складники (етнічні групи, ідеологічно та культурно антагоністичні сили, сепаратистські і не досить вдало інтегровані регіони — Придністров'я та Гагауз-Ері) в їхніх власних уявленнях і, що суттєво, у середній та віддаленій перспективі, оскільки більшість загроз, які вбачаються нині, з плином часу виглядатимуть інакше.

Українці також мають усвідомлювати факт, що румунізація не обов'язково означає уніфікацію з Румунією, що в Молдові є партії, які відстоюють виразну молдавську ідентичність, і

хоча вони наразі виглядають не дуже сильними — особливо щодо їхньої здатності виробити чітку сучасну проєвропейську ідеологічну альтернативу — потенційно вони можуть мати набагато більший електорат і ситуація може з плином часу змінитися.

Жахіття перспектив румунізації/уніонізму можуть виявитися перебільшеними. Навіть прорумунські інтелектуали можуть відчути розчарування в Румунії й збагнути, що це зовсім не так погано, як здається — за лінгвістичної близькості з іншою нацією зберігати власну окремішність. Зрештою, існують численні приклади окремих націй та країн, що мають спільну або дуже подібну мову та тісно переплетені культури: англосаксонські країни, австрійці й німці, перськомовні нації (Іран, Афганістан, Таджикистан) тощо.

З непростого досвіду відносин з нашим найближчим сусідом нам слід навчитися долати тенденцію дивитися на різноманіття як на загрозу.

Особливо це стосується збільшення різноманітності й змін, що, схоже, будуть наростати у середній та віддаленій перспективі у нашому регіоні.

Дедалі сильніший сплеск ідентичностей, що змагаються за різноманітні засоби самореалізації, є характерним для всіх пострадянських країн, які звільняються від тоталітарної спадщини, що ставила надзвичайно важкі перепони для реалізації всіх видів ідентичностей.

Фото з сайту moldovagate.com

Великий виклик для дипломатів, політиків та експертів у новій галузі міжнародних відносин всередині пострадянського простору полягає в тому, щоб залишатися конструктивними й достатньо чутливими в цих питаннях, а не просто утверджувати те чи інше колективне еґо, ставлячись зверхньо чи нехтуючи проблеми ідентичності інших, які є причиною тривоги та занепокоєння.

З багатьох інтерв'ю, проведених дослідницькою місією в Кишинеу, видно, що коли молдавські політики розглядають Україну як державу-партнера, вони порівнюють її з Росією (частіше) та Румунією. Також стає зрозумілим, що не лише провина молдован у тому, що Україна не посідає визначного місця в їхній політичній думці.

Стиль, у якому Україна намагається доносити свої позиції до Молдови, виглядає пародією на стиль великої сили. Іноді виявляється, що українські політики просто намагаються приховати свою слабкість у відносинах з Росією за рахунок демонстрації сили стосовно своїх молдавських колег.

Порівняно з ними навіть російські дипломати, як стверджують деякі молдовани, виглядають дипломатичнішими й більш гідними довіри.

Розділене суспільство Молдови

Молдавське суспільство стикається з тими самими труднощами перехідного періоду, що й інші посткомуністичні країни, і водночас потерпає від ще більшої розрізненості суспільства, пов'язаної з політичними уподобаннями та проблемами ідентичності.

Як стверджують багато політологів та показують результати численних соціологічних досліджень, основними лініями розділення є: прозахідні та антикомуністичні погляди, з одного боку, і більш «патріархальні», позначені ностальгією за радянським минулим і тим, що сприймається як стабільність і впевненість у майбутньому.

Саме такі політичні уподобання в суспільній свідомості призвели до приходу до влади Комуністичної партії Республіки Молдова внаслідок демократичних виборів 2001 р., що стало унікальним випадком на пострадянському просторі.

Однак, дедалі авторитарніша система управління за Президента Вороніна, обмеження політичного плюралізму та, фактично, монополізація державної влади призвели до відчуження соціальних груп, що представляють молодші та освіченіші покоління.

Фото з сайту moldovagate.com

Привабливість Європейського Союзу та близькість до Румунії визначили їхню прозахідну орієнтацію, що отримала більший імпульс після 2005 р. та поглибила розкол між двома частинами молдавського суспільства. Ці дві частини, незважаючи на численні дрібніші поділи, визначають відповідні електоральні групи під час кожних чергових парламентських та президентських виборів у РМ. Одна, прихильна до цінностей радянського минулого, традиційно голосує за ПКРМ, друга — за західні ліберально-демократичні цінності, проголошувані низкою проєвропейських політичних партій.

Ця поляризація молдавського суспільства врешті-решт призвела до поразки комуністів на дострокових парламентських виборах 29 липня 2009 р., однак перемога прозахідних політичних сил не була беззастережною.

ПКРМ та їхніх опонентів у парламенті представляють майже порівну депутатів, що унеможливлює вибір президента конституційною парламентською більшістю. Така ситуація загрожує перспективам швидкого та рішучого реформування багатьох аспектів державного та соціального життя; чинний уряд, сформований Альянсом за європейську інтеграцію, нагально потребує набагато ширшої та переконливішої громадської підтримки, аби убезпечити невідворотність змін як у внутрішній, так і в зовнішній політиці.

Як не дивно, ПКРМ отримала досить високу підтримку серед громадян, які описують свій соціально-економічний статус як високий.

Це означає, що ПКРМ одночасно підтримали як малоосвічені верстви сільського населення, що складаються переважно з людей старшого віку, так і ті, хто зумів досягнути високого соціально-економічного становища за системи, створеної ПКРМ, завдяки своїм контактам та можливостям впливу.

Також можна відзначити суттєві відмінності в електоральних уподобаннях різних етнічних груп. Підтримка ПКРМ була досить низькою серед молдован та румунів і високою серед таких національних меншин як росіяни, українці, гагаузи та болгари. Подібні пропорції збереглися і стосовно ліберальних партій, яких набагато більше підтримали молдовани й румуни, і меншою мірою — представники національних меншин (6).

Ці дані чітко засвідчують необхідність перегляду попередньої політики стосовно національних меншин, щоб зробити їх повноцінними партнерами та прихильниками європейського майбутнього Молдови.

Далі буде...

 

(1) www.dw-world.de/dw/article/0,,5665985,00.html

(2) www.basarabeni.ro/stiri/integrare-europeana/republica-moldova-are-sanse-re-1491/

(3) ЛДП — Ліберально-демократична партія, ЛП — Ліберальна партія, ДП — Демократична партія, АНМ — Альянс «Наша Молдова», президент Серафім Уречан

(4) Проте, участь Вороніна у кампанії по виборах президента виглядала сумнівною, оскільки відповідно до молдавської конституції, президент не може бути обраним три рази поспіль. І справді, пізніше Конституційний Суд ухвалив рішення, що Воронін не може балотуватися на посаду Президента РМ, тому що він вже займав цей пост протягом двох термінів.

(5) Звичайно, це є більшою мірою питанням сприйняття, ніж етнічної історії регіону: багато українців є такою ж мірою корінними мешканцями, як і молдовани, тоді як багато росіян і певна кількість українців є насправді мігрантами 1-3 поколінь, а болгари й гагаузи прибули близько двох століть тому. Є людина «корінним мешканцем» чи ні - дуже важливе питання в Молдові - набагато важливіше, ніж в Україні.

(6) Детальніше див. FROM 'VIRTUAL' TO EUROPEAN DEMOCRACY - the origins and consequences of the political breakthrough in Moldova by Witold Rodkiewicz, Варшава, грудень 2009.

 

*   *   *

"Ціна поляризації: націєтворення і євроінтеграція у Молдові та їхній вплив на українсько-молдавські відносини» є звітом про принципи політичної стратегії, підготовленим Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика (ІДПО) в межах діяльності Робочої групи громадянського суспільства «Україна — Молдова» за підтримки проекту «Об'єднуємося заради реформ» (UNITER), який фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та виконується незалежною міжнародною неприбутковою корпорацією Pact Inc.

Листопад 2010 р.

Автори:

Наталя Беліцер, Інститут демократії ім. Пилипа Орлика

Маркіян Білинський, Інститут демократії імені Пилипа Орлика

Олександр Богомолов, Центр близькосхідних досліджень

Ярослав Довгопол, Український незалежний центр політичних досліджень

 

ІДПО висловлює подяку таким особам:

Вольфганг Бегрендт (Wolfgang Behrendt), заступник голови делегації ЄС до Республіки Молдова;

Денис Ченуша (Denis Cenusa), незалежний експерт;

Валентина Дерменжі (Valentina Dermengi), голова Ліги жінок Гагаузії;

Міхай Ґімпу (Mihai Ghimpu), в.о. Президента Республіки Молдова і Голова парламенту Молдови;

Міхай Ґодя (Mihai Godea), перший віце-голова Ліберально-демократичної партії Молдови;

Ольга Гончарова (Olga Goncharova), колишня голова Департаменту у справах національних меншин;

Бйорн Галварссон (Bjorn Halvarsson), політичний радник Спеціального Посла ЄС у РМ;

Ана Гарламенко (Ana Harlamenko), Голова парламенту Гагауз-Ері;

Влад Лупан (Vlad Lupan), радник в.о. Президента Молдови;

Маріан Лупу (Marian Lupu), голова Демократичної партії;

Йон Маноле (Ion Manole), президент PROMO-Lex;

Сорін Мереакре (Sorin Mereacre), директор молдавського відділення фонду «Євразія»;

Оазу Нантой (Oazu Nantoi), член парламенту від Демократичної партії;

Сергій Несовчен (Sergey Niecovchen), НУО «Контакт»;

Віктор Осипов (Victor Osipov), заступник прем'єр-міністра з питань реінтеграції;

Сергій Пирожков (Serhiy Pyrozhkov), Посол України в Республіці Молдова;

Ніку Попеску (Nicu Popescu), радник прем'єр-міністра і міністра закордонних справ та європейської інтеграції з питань зовнішньої політики;

Андрій Попов (Andrei Popov), заступник міністра закордонних справ;

Ірина Северин (Irina Severin), незалежний експерт;

Константін Шаригінс (Konstantin Sharygins), Кишинівський офіс Місії Європейського Союзу з прикордонної допомоги Молдові та Україні (EUBAM);

Васіле Сова (Vasile Sova), член парламенту Молдови від Комуністичної партії;

Йон Стевіле (Ion Stavila), Посол Республіки Молдова в Україні;

Стефан Уріту (Stefan Uritu), радник в.о. Президента Республіки Молдова;

Раду Врабіє (Radu Vrabie), Асоціація зовнішньої політики.

Координатор проекту і головний редактор: Наталя Беліцер

© Інститут демократії ім. Пилипа Орлика, 2010

Цей звіт підготовлено Інститутом демократії ім. Пилипа Орлика (ІДПО) в межах діяльності Робочої групи громадянського суспільства «Україна — Молдова» за підтримки проекту «Об'єднуємося заради реформ» (UNITER), який фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та виконується незалежною міжнародною неприбутковою корпорацією Pact.

Створення цього інформаційного продукту стало можливим завдяки щедрій підтримці американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID).

Зміст цього дослідження є винятковою відповідальністю ІДПО і не конче відображує погляди USAID, Pact. Inc. або уряду Сполучених Штатів.

Заборонено відтворення або використання будь-якої частини цього дослідження в будь-якій формі, включно з графічною та електронною, а також його копіювання чи інше застосування без належного посилання на джерело.